І, пахкаючи димом, сказав: – Назви мені одну причину, чому я не повинен викликати поліцію і повідомляти їм про жахливі обвинувачення, які щойно почув. Одну причину. Говори швидше, хлопче. Телефон тут, у коридорі. Батько, я думаю, всипле тобі різок. Тиждень за вечерею на подушці сидітимеш.
– Мій батько – не прихильник різок. Тілесні покарання спричиняють більше проблем, ніж усувають. – Зненацька Тодові очі заблищали. – А когось із них ви шмагали? Із жінок? Ви знімали з них одяг і…
Глухо щось пробурчавши, Дюссандер рушив до телефону.
– Не раджу вам цього робити, – холодно мовив Тод.
Дюссандер розвернувся. І стриманим тоном, враження від якого лише трохи псувала відсутність штучних зубів, сказав:
– Хлопче, розказую один раз і повторювати не буду. Мене звати Артур Денкер. Іншого імені та прізвища я зроду не мав. Я навіть не мусив його американізувати. Власне, Артуром назвав мене батько, тому що він був великим прихильником творів Артура Конан Дойла. Ніколи мене не звали ні Цу-Зандером, ні Гіммлером, ні Санта-Клаусом. Під час війни я був лейтенантом запасу. До партії нацистів ніколи не вступав. У боях за Берлін я воював три роки. Визнаю: наприкінці тридцятих років, коли вперше одружився, я підтримував Гітлера. Він поклав край депресії й частково повернув нам гордість, яку ми втратили внаслідок огидного та несправедливого Версальського договору. Напевно, я підтримував його переважно тому, що в мене була робота й знову з’явився тютюн, і не треба було збирати бички по канавах, коли хотілося покурити. Наприкінці тридцятих я вважав його великою людиною. По-своєму, напевно, він таким і був. Але під кінець він збожеволів, за порадою астролога командував військами, яких на той час уже не існувало. Навіть дав Блонді, своїй вівчарці, отруту. Вчинок безумця. Та наприкінці вони всі були безумцями, співали «Пісню Горста Весселя»[52] й годували отрутою своїх дітей. Другого травня сорок п’ятого наш полк здався американцям. Пам’ятаю, як рядовий солдат, Гакермеєр було його прізвище, почастував мене шоколадкою. Я розплакався. Причини воювати далі не було. Війна скінчилася ще в лютому. Мене інтернували в Ессен, дуже добре ставилися. Ми слухали Нюрнберзький процес по радіо, і коли Ґерінг скоїв самогубство, я виміняв чотирнадцять американських сигарет на півпляшки шнапсу й нажлуктився. Випустили мене в січні сорок шостого. До шістдесят третього я ставив колеса на машини на Ессенському автомобільному заводі, а потім вийшов на пенсію й емігрував у Сполучені штати. Приїхати сюди було метою всього мого життя. У шістдесят сьомому я здобув громадянство. Я американець. Я голосую. Жодного Буенос-Айреса. Жодного продажу наркотиків. Жодного Берліна. Жодної Куби. – Він вимовив «Куу-би». А тепер, якщо ти не підеш, я зателефоную куди слід.
Він подивився на Тода, а що той не поворухнувся, то пішов по коридору й зняв телефонну слухавку. Але Тод так і стояв у вітальні біля столика з маленькою лампою.
Дюссандер почав набирати номер. Тод спостерігав за ним, і серце поволі
«Пісня Горста Весселя» – політична пісня, що з 1929 року була маршем СА, а згодом, у 1930–1945 рр. стала офіційним гімном Націонал-соціалістичної німецької робочої партії (НСДАП).
