Тепер же тисяча дев’ятсот сімдесят четвертий.
– Ти ведеш… альбом?
– О так, сер! Він дуже класний. У ньому сотні вирізок. Колись покажу. Ви ошалієте.
Гримаса відрази спотворила обличчя Дюссандера, але він промовчав.
– Перші кілька разів, коли я вас бачив, то ще дуже сильно вагався. А тоді одного дня ви сіли в автобус, коли дощило, і на вас був той блискучий чорний дощовик…
– Он як, – видихнув Дюссандер.
– А то. В одному з журналів у гаражі Фоксі була ваша фотографія у приблизно такому плащі. А ще ваше фото в бібліотечній книжці, на якому ви були в шинелі СС. І коли я вас побачив того дня, то просто сказав собі: «Сто пудів. Це Курт Дюссандер». – Тому я став вас пасти…
– Що робити?
– Пасти. Ходити за вами тінню. Я мрію стати приватним детективом, як Сем Спейд у книжках чи Маннікс по телеку. Але я був суперобережним. Не хотів, щоб ви просікли. Хочете глянути на декілька фоток?
Із задньої кишені штанів Тод витяг складений удвічі манільський конверт. Від поту клапан заклеївся. Він обережно його відліпив. Очі в нього сяяли, наче в хлопчика, який думає про свій день народження, чи про Різдво, чи про феєрверки, які він запускатиме Четвертого липня.
– Ти мене фотографував?
– О, ну звісно. У мене є маленький фотик. «Кодак». Він тонкий, плаский і вміщається в долоню. Коли призвичаїшся, можеш знімати суб’єкта, просто тримаючи камеру в руці й розсуваючи пальці, щоб видно було тільки об’єктив. А кнопку натискаєш великим пальцем. – Тод сором’язливо розсміявся. – Я насобачився. Спочатку багато своїх пальців нафотографував. Але навчився. Людина, як захоче, що завгодно може зробити, ви про це знали? Банально, але правда.
Курт Дюссандер зробився блідим і хворим на вигляд. Він наче зіщулився у своєму халаті.
– Хлопче, ти носив ці знімки у фотолабораторію?
– Що? – Тод подивився на нього шоковано й приголомшено, та одразу ж по тому презирливо скривився. – Ні! Ви мене за дурного маєте? У мого тата є своя фотолабораторія. Я знімки з дев’яти років проявляю.
Дюссандер нічого не сказав, але трохи розслабився, і щоки знову трохи порожевіли.
Тод простягнув йому кілька глянсових відбитків. Нерівні краї підтверджували, що проявили їх у домашніх умовах. Мовчазний і похмурий, Дюссандер їх переглянув. Ось він сидить із випростаною спиною у вікні автобуса, що їде в центр, із примірником «Століття», останнього роману Джеймса Міченера[55] в руках. Ось він на автобусній зупинці на Девон-авеню, з парасолькою під пахвою, голова закинута назад під таким кутом, що мимоволі згадується імператорська велич Де Голля. Ось він стоїть у черзі під маркізою кінотеатру «Маджестік», випростаний і мовчазний, вирізняючись своїм зростом і царською поставою на тлі підлітків, що спираються на стіну, і домогосподарок із порожніми обличчями та волоссям, накрученим на бігуді. І нарешті, ось він зазирає у власну поштову скриньку.
– Тоді я боявся, що ви мене побачите, – сказав
Міченер Джеймс Елберт (1907–1997) – американський письменник, автор понад 40 творів, здебільшого історичних саг.
