і три пензлики для трьох різних поверхонь, а ще спеціальний папір, щоб знімати відбитки. Мої предки знають, що я, коли виросту, хочу стати приватним детективом. Звісно, вони думають, що я цю дурню переросту. – Цю ідею Тод заперечив байдужим знизуванням плечима. – У книжці розказували все про пальцеві візерунки, папілярні лінії та особливі точки. Вони називаються мінунціями. Щоб відбитки прийняли як доказ у суді, треба мати вісім мінунцій.
Але ближче до діла. Одного дня, коли ви були в кіно, я прийшов сюди, посипав порошком вашу поштову скриньку й дверну ручку та зняв усі можливі відбитки. Розумно зробив, правда?
Дюссандер мовчав. Він вчепився в бильця крісла, і беззубий запалий рот тремтів. Тоду це не сподобалося. Складалося враження, що дідуган от-от розплачеться. Що було б сміховинним. Кривавий Біс Патина у сльозах? З таким самим успіхом можна чекати, що «Шевроле» збанкрутує чи що «Макдональдс» відмовиться від бургерів і почне натомість продавати ікру та трюфелі.
– Я одержав два комплекти відбитків, – вів далі Тод. – Один із них зовсім не відповідав тим, що були в оголошенні про розшук. Я зрозумів, що вони належать листоноші. А решта були ваші. Я знайшов більше за вісім мінунцій. Я знайшов чотирнадцять. – Він розплився в усмішці. – Отак я це й провернув.
– Ти малий гівнюк, – прошипів Дюссандер, і на мить його очі небезпечно спалахнули. Тод відчув, як його пробирає незначний страх, як тоді в коридорі. Та потім Дюссандер знову згорбився в кріслі.
– Кому ти розказував?
– Нікому.
– Навіть своєму другові? Цьому Коні Пеґлеру?
– Фоксі. Фоксі Пеґлеру. Нє, він базікало. Я нікому не казав. У світі немає жодної людини, якій би я аж так довіряв.
– Чого ти хочеш? Грошей? У мене їх, на жаль, нема. У Південній Африці були, хоча нічого такого романтичного й небезпечного, як наркоторгівля. У Бразилії, Парагваї та Санта-Домінго є – було – щось на зразок «товариства випускників». Біженці війни. Я ввійшов у їхнє коло й заробив статок на мінералах та руді – олово, мідь, боксит. А потім усе змінилося. Націоналізм, антиамериканізм. Я міг би виїхати на цих змінах, та люди Візенталя[56] натрапили на мій слід. Невдача йде за невдачею назирці, як пси за сучкою у тічці. Двічі мене мало не схопили. Одного разу я почув розмову жидівських виродків у сусідній кімнаті. Вони повісили Айхмана[57], – прошепотів він. Рука піднялася до шиї, а очі стали круглими, як у дитини, що слухає моторошний уривок страшної казки – «Ганзель і Ґретель», наприклад, чи «Синя Борода». – Він був уже старий, нікому не загрожував. У політику не ліз. І все одно його повісили.
Тод кивнув.
– Зрештою я пішов до єдиних людей, які могли мені допомогти. Вони помагали іншим, а я більше не міг чекати.
– Ви звернулися в ОДЕССУ[58]? – з надією спитав Тод.
– До сицилійців, – сухо відказав Дюссандер, і Тод знову скис. – Усе було домовлено. Фальшиві документи, фальшиве минуле. Хлопче, випити
Візенталь Симон (1908–2005) – австрійський письменник. Єврей, що пережив Голокост і після Другої світової війни прославився як мисливець за нацистами.
Айхман Адольф (1906–1962) – німецький офіцер, працівник гестапо, що безпосередньо відповідав за масове знищення євреїв. Був повішений в Ізраїлі за вироком суду.
ОДЕССА – від нім. «Organisation der Ehemaligen SS-Angehörigen», тобто «Організація колишніх членів СС», гадана міжнародна нацистська мережа, заснована ближче до кінця Другої світової війни групою офіцерів СС. Метою організації було встановити таємні маршрути втечі, які б дозволили членам СС уникнути суду за воєнні злочини та втекти в Латинську Америку чи на Близький Схід.
