повідомить, що сутички були дуже жорстокі і спричинилися до численних жертв – проте МВС одразу ж спростує цю інформацію. Як і ведеться, і очільниця Національного фронту, і лідер Братства мусульман поширили заяви, в яких рішуче відмежовувалися від цього криміналу. Два року тому, коли відбувалися перші сутички, ЗМІ зробили кілька шокуючих репортажів, проте цього разу про ці події говорили значно менше, до них ніби звикли. Упродовж багатьох років – та що там, десятків років! – «Ле Монд», так само як і всі лівоцентристські видання (себто всі видання без винятку), регулярно соромив «кассандр», які пророчили громадянську війну між мусульманськими іммігрантами та автохтонним населенням Західної Європи. Як пояснив один із колег – викладач грецької літератури – використання міфу про Кассандру є досить курйозним. Адже у давньогрецькій міфології Кассандра – прекрасне дівча, «подібне до золотої Афродіти», як пише Гомер. Аполлон, закохавшись у дівчину, навзамін любовних утіх наділяє її даром пророцтва. Кассандра приймає дар, проте відмовляє богові в насолоді, тож розгніваний Аполлон плює їй у рота – після цього ніхто вже не може ні збагнути її пророцтв, ні повірити в них. Кассандра провіщає викрадення Єлени Парисом, початок Троянської війни, переконує своїх співвітчизників не вірити в пастку (славетний «Троянський кінь»), завдяки якій грекам вдається взяти місто. Зрештою, Кассандру вб’є Клітемнестра – і це вбивство також буде передбачене наперед, так само як і вбивство Агамемнона, який відмовився повірити віщунці. Словом, історія Кассандри дає нам приклад песимістичних прогнозів, які обов’язково справджуються, тож, зважаючи на всі факти, лівоцентристські журналісти були засліплені, достоту троянці. Нічого нового – з історичної точки зору – у цій сліпоті не було: те саме явище спостерігалося серед інтелектуалів, політиків та журналістів 1930-х років, одностайно переконаних, буцімто Гітлер «врешті-решт отямиться». Певно, люди, які щасливо жили у певній суспільній системі, не здатні уявити точку зору інших людей – які ніколи нічого доброго від цієї системи не чекали і палко жадають її знищення.
Утім – нема куди правди діти, – за кілька місяців ставлення лівоцентристських медій змінилося: про жорстокі напади в передмістях та міжетнічні сутички згадувати перестали взагалі, про них просто мовчали, не засуджували навіть «кассандр», що якраз не стримували себе. Здавалося, люди втомилися від цієї теми; а у середовищі, до якого належав я, ця втома проявилася швидше, ніж будь-де; статися мало «те, що мало статися» – ось до чого можна було звести загальний настрій. Наступного дня, збираючись на коктейль до «Нотаток про письменників дев’ятнадцятого століття», я вже знав, що про сутички в Монфермеї говоритимуть менше, ніж про останні дебати перед першим туром, і вже точно значно менше, ніж про останні призначення в Університетах. Вечірка відбувалась на вулиці Шапталь, у принагідно орендованому Музеї життя романтиків
