віть заслуговував, а от чому – незабаром ви й самі зрозумієте. Татусь і матуся зверталися до нього тільки на ім’я – Юстас Кларенс, а вчителі у школі – просто Бяклі. Як зверталися до нього друзі, достеменно невідомо, тому що друзів у нього не було взагалі. Сам він кликав батьків лише на ім’я: Гарольд і Альберта, а таких звертань, як «тату» й «мамо», здається, і зовсім не вживав. До речі, Гарольд і Альберта вважали себе такими собі сучасними людьми, що йдуть воднокроч із часом, а то й випереджають його: вони не вживали м’яса, ні в якому разі не курили, від шкідливих напоїв утримувалися і навіть білизну носили не усіляку, а лише таку, що не шкодить здоров’ю. Зайвих меблів у домі не було, а ті, що були, можна було на пальцях перерахувати, вікна ж вони завжди тримали прочиненими настіж.
Що Юстас Кларенс любив – так це тварин, насамперед комах і особливо жуків, коли ті засушені та пришпилені голками до картону. А ще йому подобалися книжки, але ж знов-таки не всякі, а тільки повчальні, де на малюнках були зображені різні хитромудрі пристрої, такі як, наприклад, зерновий елеватор або зразкові іноземні учні, що сумлінно разом виконують вправи у зразковій іноземній школі.
А от своїх двоюрідних братів та сестер, Пітера, Сьюзан, Едмунда і Люсі Певенсі, Юстас Кларенс не любив. А втім, він зрадів, та ще й як зрадів, коли довідався, що Едмунд і Люсі приїздять до них гостювати. Він був таким собі шкодливим та каверзним хлопчиськом, який, якщо б дійшло до відкритого двобою, не зміг би здолати навіть Люсі, не кажучи вже про Едмунда. Проте знав він добру купу способів, як завдати прикрості та накапостити будь-кому, особливо коли цей «будь-хто» приїздить до тебе в гості й нікуди від тебе не втече.
Едмунду й Люсі аж ніяк не кортіло їхати до дядечка Гарольда й тітоньки Альберти в гості. Та так уже сталося, що їхній батько на ціле літо вирушив до Америки читати лекції, а мати поїхала з ним, бо вже десять років, за її власними словами, не була у відпустці. Пітеру треба було готуватися до іспитів, тож канікули йому належало провести під наглядом старого професора Кірка, у будинку якого ще під час війни четверо дітлахів колись пережили дивовижні пригоди. Якби професор, як і раніше, мешкав у тому ж домі, він залюбки прихистив би у себе на все літо всіх чотирьох. На жаль, професор переживав не найкращі часи і давно вже переїхав до маленького сільського будиночка, де була одна-єдина гостьова спальна кімната.
Везти всіх дітей із собою до Америки батькам стало б великих грошей, і вибір випав на Сьюзан, по-перше, тому, що вона вважалася найгарнішою та найвродливішою з усіх дітей; по-друге, тому, що справи в школі в неї ніяк не ладилися, хоча в багатьох інших речах вона випереджала своїх однолітків. І, зрештою, мати сказала, що «користі з тієї поїздки вийде більше для неї, ніж для молодших». Едмунду та Люсі тільки того й залишилося, як усім своїм виглядом удавати, ніби вони зовсім не заздрять Сьюзан і що літо в гостях у тітоньки ні в чому не поступається подорожі до далекої Америки.
– Тобі ще пощастило, – бідкався Едмунд, тільки-но вони прибули до будинку Бяклі, – у тебе бодай окрема кімната. А мені доведеться з тим скиглієм Юстасом і днювати, й ночувати.
Одного затишного вечора, коли поблизу не було видно їхнього капосного братця, Едмунд і Люсі вигадали хвильку погомоніти наодинці. Звісно, розмова їхня точилася навколо Нарнії, країни, яка була їхньою заповітною таємницею. У кожного з нас, гадаю, є такий потаємний закуточок, куди ми потрапляємо лише в думках і сновидіннях. У цьому сенсі Едмунду та Люсі поталанило куди більше, ніж усім нам, бо їхня заповітна країна й справді існувала. Більш того, вони встигли вже побувати там двічі й, зауважте, не вві сні чи у власній уяві, а насправді. Авжеж, обидва рази вони потрапляли туди силою чарів – це, як відомо, єдиний відомий шлях до Нарнії. А коли вони були там востаннє, то заприсяглися обов’язково побачити Нарнію знов. Ось чому, щойно видалася вільна хвилинка, вони завзято поринули у спогади.
Так ось, того вечора сиділи вони на ліжку Люсі й розглядали картину на протилежній стіні. Це була єдина картина в домі, що припадала їм до смаку. А от тітоньці Альберті ця картина була зовсім не до вподоби, саме тому її й прибрали подалі з очей – у дальню кімнату на другому поверсі. Викинути її геть тітонька не наважувалася, бо картина була весільним подарунком; від кого вона вже не пам’ятала, утім, побоювалася образити того, хто цю картину подарував. На полотні був зображений корабель, що, здавалося, йшов просто на вас. Ніс корабля був зроблений у вигляді голови золоченого дракона, що широко роззявив пащу; щогла була одна, а на ній велетенське квадратне вітрило порфірного кольору. Позаду розпрямлених золочених крил дракона виднілися зелені борти. Корабель щойно злетів на гребінь великої синьої хвилі, яка от-от мала жбурнути у глядача білі баранці та бризки. Слухаючись вітрила, що його надимав грайливий вітер, корабель стрімко ринув уперед, злегка нахилившись на правий борт і підставляючи лівий променям сонця; тому вода з лівого борту мерехтіла густим смарагдом із полиском бурштину, а з іншого борту море видавалося темним, майже чорнильним, і холодним.
– Ех, – зітхнув Едмунд, – як же тоскно
