подивився на неї злякано.
– А що, власне, тобі хочеться знати?
– Лише те, про що я тебе запитала. Це можливо?
– Вони перебувають у рослинах, у комахах, вони можуть перетворитися на молекули гелію й відлетіти на мільйони кілометрів від Землі.
– Але чи можливо, щоб атоми з тіла людини, яка вже померла, перебували в моєму тілі й у тілах інших живих людей?
Протягом якогось часу він мовчав.
– Так, це можливо, – відповів нарешті.
Десь далеко заграла музика. Вона долинула з баржі, що пливла по річці, й навіть здалеку Брида бачила силует матроса в рамці освітленого вікна. То була музика, що нагадала їй роки ранньої юності й принесла із собою атмосферу танців у школі, запах її кімнати й навіть колір стрічки, якою вона зав’язувала свій «кінський хвіст». Брида зрозуміла, що Лоренс ніколи не замислювався над її запитанням і, певно, цієї миті думав про те, чи в його тілі не перебувають атоми з тіл давніх воїнів-вікінгів, з вулканічних вивержень, із тіл доісторичних тварин, які так загадково зникли.
Але вона думала зовсім про інше. Вона хотіла тільки знати, чи чоловік, який тепер так ніжно її обіймав, був колись її частиною.
Баржа підпливла до них зовсім близько, і музика, що звучала на ній, заповнила все довкола. Люди, які сиділи за іншими столами, теж урвали свої розмови, намагаючись зрозуміти, звідки долинають до них ці звуки, бо всі мали дитинство та юність, танці у школі, усі колись утішалися казками про непереможних воїнів і чарівних фей.
– Я кохаю тебе, Лоренсе.
І Бриді дуже захотілося, аби цей хлопець, що стільки знав про світло зірок, мав у собі бодай частку від того створіння, яким колись була вона.
«Нічого в мене не виходить».
Брида сіла на ліжко й узяла пачку сигарет, що лежала на нічному столику біля голови. Усупереч своєму звичаю, вона вирішила закурити натщесерце.
Залишилися два дні до її наступної зустрічі з Віккою. Протягом цих двох тижнів вона не втрачала певності, що зможе показати себе якнайліпше. Вона поклала всі надії на процес, якого навчила її та гарна таємнича жінка, й докладала всіх можливих зусиль, щоб не обманути її сподівання; але колода карт не хотіла розкривати їй свою таємницю.
У три попередні ночі, щоразу закінчивши свій експеримент, вона відчувала бажання заплакати. Вона почувала себе незахищеною, самотньою й мала таке враження, що велика нагода прослизає в неї між пальцями. Не раз її змагало відчуття, що життя ставиться до неї не так, як до інших людей: їй надавалися всі шанси для того, щоб вона могла чогось досягти, та коли вона вже наближалася до своєї мети, земля під нею розколювалася, й вона падала у провалля. Таких невдач вона зазнавала у своєму навчанні, у стосунках із кількома чоловіками, в яких закохувалася, у мріях, якими ніколи не ділилася з іншими людьми. І те саме відбувалося з дорогою, якою вона хотіла піти.
Вона подумала про Мага; можливо, він зміг би їй допомогти. Та вона пообіцяла самій собі,
