Даром, тоді як іншим – мені, наприклад, – доводиться багато трудитися, щоб розвинути в собі Дар. Люди, які народжуються з уже розвиненим Даром, мають мочки вух маленькі й прирослі до голови.
Інстинктивно Брида доторкнулася до своїх вух. Вони справді були такими.
– Ти маєш машину?
Брида відповіла, що не має.
– Тоді приготуйся витратити чималу суму грошей на таксі, – сказала Вікка, підводячись. – Тобі час переходити до наступного кроку.
«Усе відбувається дуже швидко», – подумала Брида й також підвелася. Її життя ставало схожим на ті хмари, які вона бачила у своєму трансі.
Пополудні вони доїхали до гір, які височіли за тридцять кілометрів на південь від Дубліна. «Могли б сюди добутися й автобусом», – подумки обурилася Брида, розплачуючись за таксі. Вікка привезла з собою сумку з якимсь одягом.
– Якщо хочете, я зачекаю, – сказав водій. – Знайти таксі тут вам навряд чи вдасться. Ми посередині дороги.
– Не турбуйтеся, – відповіла Вікка на превелику полегкість Бриди. – Ми завжди знайдемо те, що нам треба.
Водій подивився на них із подивом і, круто розвернувшись, поїхав. Вони стояли перед евкаліптовим гаєм, що тягся аж до підніжжя найближчої гори.
– Попроси дозволу ввійти, – сказала Вікка. – Лісові духи полюбляють чемність.
Брида попросила дозволу. Гай, який раніше здавався звичайним гаєм, несподівано наповнився життям.
– Намагайся завжди перебувати на мосту між видимим і невидимим, – сказала Вікка, коли вони йшли між евкаліптами. – Усе у світі наділене життям, намагайся завжди перебувати в контакті з цим Життям. Воно має розуміти твою мову. І тоді світ стане більш важливим для тебе.
Брида була здивована спритністю жінки. Її ноги нечутно ковзали над землею, майже не доторкаючись до неї.
Вони вийшли на галявину, де стояв величезний камінь. Намагаючись угадати, як цей камінь сюди потрапив, Брида помітила рештки багаття в центрі відкритого простору.
Тут було дуже гарно. До вечірніх сутінок ще далеко, сонце наповнювало ліс барвами літнього вечора. Щебетали пташки, легкий вітерець шелестів у листі дерев. Вони були на вершині невисокого пагорба, а далеко внизу Брида бачила лінію обрію.
Вікка дістала зі своєї сумки щось подібне до арабського бурнуса[3], який вона накинула поверх одягу. Потім віднесла сумку й поставила під деревом, щоб її не видно було з галявини.
– Сядь, – сказала вона.
Вікка стала іншою. Брида не знала, чи причиною був одяг, чи та глибока повага, яку вселяло це місце.
– Насамперед я хочу тобі пояснити, у чому полягає мій намір. Я хочу зрозуміти, як виявляється в тобі Дар. Перш ніж я зможу тебе чогось навчити, мушу з’ясувати дещо про твій Дар.
Вікка попросила Бриду розслабитися, щоб усю свою увагу зосередити на красі природи довкола, так само як тоді, коли в неї були видіння від споглядання карт таро.
– У якомусь із колишніх життів ти вже виходила
Широкий плащ із вовняної тканини з каптуром.
