подумала про щось огидне: мої слова скидалися на правду.
– Он як, авжеж. Це, напевне, його будинок у Саффолку.
– Так, – сказав я, подумки хвалячи себе за розум.
– У нього немає будинку в Саффолку, – крижаним тоном заявила вона.
– Ти не знаєш, – відказав я, але це прозвучало слабко.
Вона збиралася розмовляти, але я відчував, що треба закінчувати з запитаннями. Я не знав, що вона така спостережлива. Не як нормальні люди.
– Я прийшов спитати, чого ти хочеш на сніданок: є каша, яйця і таке інше.
– Я не хочу снідати, – відмовилася вона. – Ця мерзенна мала кімната. І наркоз. Що це було таке?
– Я не знав, що тобі від нього стане погано. Слово честі.
– Що ж тебе містер Синґлтон не попередив? – саркастично спитала вона. Вочевидь, вона не повірила в те, що я про нього розповів.
Я поспіхом спитав:
– Тобі чаю чи кави?
– Кави, якщо ти питимеш перший.
Тож із тим я її залишив і вийшов у зовнішній підвал. Щойно я зібрався зачиняти двері, вона сказала:
– Ти забув запальничку.
– У мене ще одна є, – насправді не було.
– Дякую, – мовила вона. Дивно, вона майже усміхалась.
Я запарив «Нескафе» і приніс до підвалу, вона подивилася, як я п’ю, і теж трохи випила. Вона засипала мене запитаннями; точніше, щойно мені здавалося, що вона ось-ось запитає про щось, вона й питала, намагаючись спіймати мене на слові. Скільки вона тут пробуде, чому я до неї такий добрий. Я вигадував якісь відповіді, але розумів, що вони непереконливі, з нею було важко швидко брехати. Нарешті я заявив, що зібрався на закупи, і спитав, що їй потрібно. Запевнив, що куплю все, про що вона попросить.
– Усе? – перепитала вона.
– У розумних межах, – відказав я.
– Це наказ містера Синґлтона?
– Ні. Це від мене.
– Я хочу просто, щоб мене відпустили, – сказала вона.
Більше нічого я від неї не добився. Це було жахливо, вона раптом перестала говорити, і я був змушений піти.
І за обідом вона теж не говорила. Я приготував його в зовнішньому підвалі і приніс їй. Але вона майже не їла. Вона знову намагалася залякати мене, щоб я її відпустив, але мене це не влаштовувало.
Після вечері, якої вона також майже не торкнулась, я зайшов і сів коло дверей. Якийсь час вона сиділа й палила, заплющивши очі, немовби я їй заважав.
– Я все обміркувала. Те, що ти мені розповів про містера Синґлтона, – брехня. Не вірю я в це. Він, передусім, не з таких людей. А коли б він і був такий, то він не взяв би тебе до себе на роботу. Він би не влаштував усі ці фантастичні приготування.
Я промовчав. Я не міг на неї дивитися.
– Тут стільки зусиль на це покладено. Увесь цей одяг отам, книжки про мистецтво. Я сьогодні вдень прикинула, скільки це мало б коштувати разом – сорок три фунти.
Вона неначе розмовляла сама з собою.
– Я – твоя полонянка, але ти хочеш, щоб я була
