Якби вечір був ясний, не знаю, що б я зробив. Але оцей вітер хитав дерева. Поривчастий. Я бачив, що за нею ніхто не йде. І ось вона майже поруч, іде тротуаром. Дивно, наспівуючи собі під ніс.
Я звернувся до неї:
– Вибачте, будь ласка, ви на собаках розумієтесь?
Вона здивовано зупинилася.
– Що? – спитала вона.
– Це так жахливо, я щойно одного збив, – сказав я. – Він вискочив на дорогу. Не знаю, що з ним робити. Він не мертвий. – Я схвильовано озирнувся на задню частину машини.
– Бідолашний! – сказала вона.
Вона підійшла ближче до мене, щоб подивитися. Саме на це я й сподівався.
– Крові немає, – сказав я, – але він не рухається.
Тоді вона підійшла до відчинених задніх дверей, а я відступив, немовби даючи їй подивитися. Вона нахилилася, щоб зазирнути, я озирнувся на дорогу – нікого, – і тут вона й спіймалася. Вона не видала жодного звуку, настільки була здивована, а я притулив тампон, який заготував у кишені, до її рота і носа, притиснув її до себе, я відчував запах випарів, вона виривалась як навіжена, але не була дуже сильною, вона виявилася навіть меншою, ніж мені здавалося. Вона видала якийсь булькаючий звук. Я знову глянув на дорогу і подумав, що ось, так воно і є: вона боротиметься, а я буду змушений або зробити їй боляче, або тікати. Я був готовий і до втечі. Але раптом вона обм’якла, і я вже тримав її не для того, щоб вона не втекла, а щоб вона не впала. Я наполовину заштовхав її до фургона, тоді розчахнув двері, затяг її за собою, а потім тихо зачинив двері. Я перекотив її і поклав на ліжко. Вона була моя, я раптом дуже розхвилювався, зрозумівши, що це зробив. Спочатку я заткнув їй рота, а тоді прив’язав її до ліжка, без поспіху, без паніки, саме так, як планував. Тоді я переліз на водійське крісло. Це все тривало хвилину. Я поїхав дорогою – не надто швидко, а спокійно й повільно – і завернув у відоме мені місце в парку Гемпстед-Гіт. Там я знову перебрався назад, прив’язав її як слід, шарфами тощо, щоб їй не було боляче, щоб вона не могла кричати чи кидатися в різні боки і таке інше. Вона ще була непритомна, але дихала, я чув, неначе застуджена, тож я знав, що з нею все гаразд.
Біля Редгілла я звернув з основного шляху, як планував, на безлюдну бічну дорогу, а тоді знову подивився, як там вона. Я поклав ліхтарик так, щоб він давав трохи світла і було видно. Вона не спала. Її очі здавалися дуже великими, не переляканими, а якимись майже гордими, наче вона вирішила нізащо не лякатися за жодних обставин.
Я промовив:
– Не бійся, я не заподію тобі шкоди.
Вона й далі так само дивилася на мене.
Було незручно. Я не знав, що сказати. Я запитав:
– З тобою все гаразд, тобі нічого не треба? – але це прозвучало як дурниця. Справді я хотів поцікавитися, чи не треба їй вийти з машини.
Вона почала хитати головою. Я зрозумів, вона має на увазі, що їй заважає кляп.
Я сказав:
– Ми
