щоб мене підняло та гепнуло! – обурено замахав руками Юстас. – Нащо мені тебе дурити? Якщо хочеш, я можу заприсягнутися.
…Коли я вчився у школі, ми мали звичку присягатися на Біблії – так і казали: «На Біблії присягаюсь!», та в цій Експериментальній школі Біблія була не в пошані.
– Облиш, – вирішила Джил. – Я й так тобі вірю.
– І нікому не розповіси?
– За кого ти мене маєш?
Несподівана розмова захопила уяву Джил та відволікла від сумних думок про безнадійну Експериментальну школу, але доки вони змовницьки озиралися навкруги, в очі їй впало похмуре осіннє небо, краплі дощу на листі, й вона одразу ж пригадала, що довга осіння чверть тільки-но почалася і що попереду на неї чекає майже три місяці безвиході.
– От тільки що з того? Однаково ми тут, і нікуди нам звідси не подітися, чи не так?
– А я от що тобі скажу: коли ми поверталися звідти додому, дехто, – тут Юстас зробив наголос, – сам сказав, що молодшим Певенсі (то мої кузен і кузина) зворотного шляху туди вже немає. Я гадаю, немає тому, що вони побували там тричі, а більше, мабуть, не можна. Але ж про мене він нічого не казав. А раз не казав – то, може, я ще повернуся. І от я гадаю, а чи не можна…
– …самим зробити щось, аби чаклунство відбулося, – підхопила Джил.
Юстас кивнув.
– Щось на кшталт отого, аби накреслити крейдою коло, написати в ньому чудернацькими літерами чаклунські слова, стати посередині та проспівати закляття?
Юстас замислився, а потім рішуче похитав головою.
– Узагалі, раніше я й сам так гадав, хоча до справи руки так і не дійшли. Але тепер мені здається, що всі ті магічні кола та все таке інше – нісенітниця, та й годі. Ні-ні, йому це не сподобалося б. Чого доброго, він ще вважатиме, ніби ми таким чином напрошуємося в гості.
– Ти весь час згадуєш про нього… А хто ж той він?
– Там, – Юстас хитнув головою кудись убік, – його називають Аслан.
– До чого ж незвичне ім’я.
– Але воно і вполовину не каже того, який незвичний він сам, – значуще промовив Юстас. – Гадаю, нічого страшного з того не буде, якщо просто попрохати. Давай-но станемо поруч, простягнемо руки вперед, долонями додолу… На острові Раманду ми саме так і робили.
– На якому-якому острові?
– Потім розповім… Іще треба, мабуть, повернутися обличчям до сходу. Зажди-но! Де в нас схід?
– Не знаю, – чесно визнала Джил.
– Ніколи не міг зрозуміти, чому дівчатка не розуміються на сторонах світу.
– Але ж ти теж не знаєш, – обурилася Джил.
– Знаю, знаю, просто ти весь час мене відволікаєш. Так… Якщо мох тут, то схід – там. Ставай-но обличчям до отих дерев. А тепер повторюй за мною.
– Що повторювати?
– Звичайно те, що я скажу! – І він почав: – Аслане, Аслане, Аслане!
– Аслане-Аслане-Аслане, – луною вторувала йому Джил.
– Будь ласка, Аслане, дозволь нам обом до твоєї країни…
У
