там нас зустрів низенький турок та показав, де можна влаштуватися на нічліг, – більшого я не бажав.
Їхали ми так довго, що закінчилися всі цигарки. Ґоґлік нервував дедалі більше й нарешті запропонував:
– Давай трохи перепочинемо, а вранці продовжимо.
Він мав рацію – вперше, а можливо, й востаннє в житті.
– Заспокойся, – відповів я. – Ми ще й тепер можемо шукати.
Проїхали ще далі. Дорога майже закінчилася – ми, здавалося, котились чистим полем. Я такого досі не бачив. Скаженіючи, несамовито різко розвернувся у напрямку, звідки нещодавно приїхали. Ну, насправді, просто пер, куди виведе. Хотів уже змінити передачу, коли Ґоґлік вигукнув:
– Машина, друже! Машина їде!
Я зупинив «Ладу», неспроможний вирішити, що його робити: чи то рухатися назустріч машині, чи то чимдуж мотати звідси світ за очі. У нас – повна валіза грошей, грузинські номери, а тут війна, про яку нам щось казали… Я вимкнув фари, але надто пізно: у тій машині нас помітили.
– І що нам робити?
– А хто його знає?
Була десята година, можливо, початок одинадцятої. Зовсім не пізно – принаймні для нас із Ґоґліком. Ґоґлік витяг із-під сидіння валізу з грошима, запхав її кудись подалі.
– Давай під’їдемо та розпитаємо в них дорогу. Вони ж мають бути тутешні.
– Тутешні? Ми вже дві з половиною години не бачили жодного селища!
Утім, це не важило: вони вже прямували до нас. Я знову ввімкнув фари. Наближався всюдихід із заляпаними брудом лобовим склом і передком. За кермом був не перший-ліпший селянин, як гадав Ґоґлік, бо водій, який до цього очевидно прямував кудись у своїх справах, побачивши нас, розвернув машину одразу, майстерно. Цей азер точно не вівчар. Я поспіхом запустив мотор і щосили натиснув на акселератор. Зустрічна машина була вже так близько, що прослизнути повз неї буде зовсім нелегко.
– Що ти дієш? До бісового батька, що це ти таке робиш? – здивовано вигукнув Ґоґлік.
А я їхав так швидко, як тільки дозволяла дорога, в голові ж крутилися різноманітні здогадки. Правду кажучи, я був справді наляканим. Запізно, звичайно. Щойно я припинив крутити кермо й обернувся, зі всюдихода почали стріляти. Здається, з автомата. Ґоґлік низько нахилився, і я подумав, чи не зачепило його кулею.
– Давай бігом звідси! О Господи! – заволав він, і я тиснув на акселератор як міг.
Ті були надто близько, і їхній водій, вилупок клятий, теж не шкодував сил. Але він був на всюдиході! Спеціально виготовленому, щоб пересуватися бездоріжжям. Знову почали стріляти. Гадаю, намагалися влучити у колеса, але їм не вдавалося.
Я вдарив по гальмах. І досі не можу второпати, що мене до цього підштовхнуло, але «Ладу» я зупинив. Можливо, тому, що поряд сидів Ґоґлік, а може, й тому, що я просто не уявляв, у якому напрямку вшиватися.
– Ускочили у справжню халепу, – підсумував я і похнюпився.
– Ще в ту халепу,
