сам? – запитав він. – Ми йдемо до тебе. – І розірвав зв’язок.
За двадцять хвилин вони опинилися під моїми дверима – Ґоґлік, Дуда, Дато, Віка й Джапара. Не інакше, давно вже були неподалік. Спершу я не міг уторопати, що їм треба. Серед них один Ґоґлік ще зберігав краплю веселощів. Дуда нагадував чорну-пречорну хмару, на нього аж дивитися було лячно. Решта мала досить жалюгідний вигляд. Вони стовбичили й розглядали стіни, немов декоратори.
– Що думаєш робити, Ґіо? – почав Дуда.
– Про що ти?
– Про твою жінку, друже, – а ти як гадаєш? – Його голос був дуже тихим. Дато мовчки споглядав мене.
– Зовсім не розумію… – витріщився я на них.
– Ой, щоб тебе чорти взяли, Ґіо! Ти просто не маєш права так поводитися, друже.
– Чого ж ти хочеш?
– Та хай тобі грець! Ти не можеш такого робити, Ґіо! Так не можна чинити. Справжній чоловік так не поводиться! Ницо так ставитися до своєї родини, до своїх друзів… Заради Бога, схаменися, Ґіо!
Вони по черзі виклали все, що думають про мене. Я слухав мовчки. У Дуди тремтіли руки.
– Що ти Тенгізові будеш казати? – спитав він.
– Нічого.
– Йому краще дізнатися про це зараз, а не тоді, коли буде надто пізно.
– Не впевнений…
Вони дивилися на мене похмуро. Напевно, мали рацію з огляду на ті правила, за якими живуть у Грузії. На їхній погляд, Яна була тільки повією, та й усе. Лише Ґоґлік сидів мовчки, і вигляд у нього був, як завжди, задоволений. А втім, він же від початку знав про нас із Яною. Може, він і йолоп, але має рідкісну здатність швидко допетрати, що саме діється навколо нього. Й у подібні хвилини він залишався незворушно спокійним. Мені здається, що його ці справи найменше обходили: був упевненим, що ми з ним залишимося друзями, що б там не трапилося.
Вони підвелися, наміряючись іти, а Дуда вже на порозі зупинився, повернувся й ухопив мене в обійми.
– Хай тобі чорт, Ґіо, ти ж і досі мені все одно що брат, сам знаєш…
Я розсміявся: очі в нього були несамовиті – не інакше, як тому, що він надто хвилювався.
– Ґіо, я ж у цьому і сам винен певною мірою. Якби не покликав тебе туди…
– Якби ти мене не покликав, я б не був зараз таким щасливим.
– Я хочу поговорити з Тенгізом, Ґіо… Поможи мені, Боже, – я повинен йому розповісти.
Отак воно робиться у нашому Тбілісі. Ми знаємо різницю між добрим і поганим, між правильним і неправильним. Робити так, як робимо ми, – це правильно, а те, що роблять інші, – неправильно, й отим «іншим» краще не пхати носа у наші справи й не ставати нам на заваді. За цим принципом живе Тенгіз Мікатадзе. Я взагалі не розумію Тбілісі та його уявлень про те, що добре, а що погано. Бо погане не може так ощасливити і заполонити душу таким спокоєм – хіба не так? Погане не може бути таким прекрасним.
Не уявляю,
