Спалені мрії. Ганна Ткаченко
Чтение книги онлайн.
Читать онлайн книгу Спалені мрії - Ганна Ткаченко страница 10
– Якби ти знав, Федю, як мені погано без тебе, – зажурено хитала головою, – як скучили за тобою діти, як любить свого батька маленький Ванько, цілуючи фотокартку, – прошепотіла, неначе її чоловік стояв перед нею. – Як я шкодую, що не сказала тобі про своє кохання, – схилила голову та аж засоромилася, – плачу часто вночі, згадуючи, як ми з тобою дружно робили всю роботу, згадую і твої поцілунки, – аж ковтала сльози. – Болить від того серденько, ой, як воно болить! – Навіть його здивовані очі розгледіла. – Так, про кохання Федю, – впевнена була, що це найбільше його здивувало. – Ти теж думай про нас, дасть Бог, зустрінемося, все-таки не загинув, а пропав безвісти, – доводила йому й собі також. – Молюся за тебе щодня і діти моляться. Повертайся швидше. Хоч без рук, хоч без ніг, але повертайся, – наказувала йому. – Чуєш?
Замахала калина гіллям, зашуміла й липа, а вітер, піднявши у повітря чорний попіл, жбурнув його прямо на Мар’яну.
– Усе одно повернемось, – сказала вона сердито, мружачи запорошені очі.
Після того понуро побрела на город. Робота сьогодні валилася з рук. Дужчав вітер, продуваючи наскрізь тіло через далеко не теплу одежину, поривами свистів біля вух. Він знову погнав по небу осінні хмари, де зграями літало чорне вороння, шукаючи теплішого місця на зиму. Поскладавши в’язки з картоплинням і соняшничинням під хлівом, вона ще раз поглянула на свою калину, на свій молодий вишнячок, який нині чорнів від тих птахів. «Дерев високих немає, мабуть, і цій пташині ніде сховатися від негоди», – подумала і, зачинивши хвіртку, пішла до іншої хати, яку в цей час також вважала своєю. «Після війни все одно треба свою будувати й обов’язково на цьому самому місці, щоб усе було, як тоді – і калина у вікно заглядала, і липа на Трійцю пахла до самісінького ранку», – такі думки солодко пестили душу і сушили сльози. Про те думала і перед сном, коли можна було хоч хвилину побути наодинці зі своїми мріями.
2
Пізньої осені працювали в полі навіть по холоду. Коли нарешті встановилася погода, аж бігли туди, аби зібрати все, що лишилося. Одного такого дня перед обідом, побачивши на дорозі велику групу людей, що йшли за п’ятьма возами, на яких також сиділи військові, придивлялися та гадали: хто ж такі?
– Здається, солдати неспішно йдуть і без зброї. Може, полонені? – показувала на них Марія Коваленко, що помітила першою.
І всі жінки, як по команді, кинувши свої заступи, якими копали картоплю, побігли до дороги. «Може, то наші чоловіки?» – раділа кожна. Згодом їхні погляди почали гаснути, а руки опускатися, бо своїх вони