тебе заміж не захотіла, тепер так і липне. І чим же він тобі не такий був, цікаво було б хоч зараз дізнатися?
– Ви тільки погляньте на цього діда, ноги ледь волочить, а що згадав. – Вона аж засміялася. – Якраз тільки про любов говорити, – не переставала дивуватися. – І як вам отаке на думку спало? – вже здогадалася, що хитрий дід Кіндрат так їм дух підняти надумав.
– Ну, а де Михайла шукати, ви й зараз не знаєте? – здавалося, навіть лаяти їх зібрався. – Чоловік не голка, знайти ж можна? Чи знову буде, як у тридцятих… – Ще не доказавши, старий Кіндрат наставляв своє волохате вухо, щоб краще почути.
– Ми не про те. Я розказую людям про наступ нашої армії. Це з радістю роблю. А про наше домашнє й думати не хочу. – Сава навіть махнув рукою. – Німцям командування їхнє втовкмачувало, що ми голодні, обірвані напівдикі люди, – все ж продовжував. – Я таке в книжечках читав, які вони своїм солдатам роздавали, мабуть, щоб до нас жалю не мали. Бо ми ж ненормальні, виходить. А свої нам теж нагадують, що ми ніхто, тобто теж ті самі – обірвані й напівдикі. – Сава аж сам злякався після такого висновку. – Пропав чоловік, а ти ще й не питай про нього. Що й думати? На фронт його не пошлють, старий. А там хто знає. Може, він сам нам якусь звістку дасть?
– Як одразу не знайшли, то вже й не знайдете. – Здається, дід Кіндрат аж розсердився. – Чоловік не голка, – знову повторив. – Говоріть уже про війну, а я хоч послухаю. – Ти, Кириле, слідкуєш за подіями на фронті? – повернув до нього свій гострий ніс та увіп’явся глибоко запалими очима.
– Не лише слідкую, а й дивуюсь – ото яка техніка! Коли я воював, то це ж небо і земля. Тоді гарматами трохи постріляють, а в основному рукопашний бій, зараз – артпідготовка, бій у небі, потім уже танки пішли, і все інше, – порівнював набагато молодший дід Кирило.
Так стояли і наступного дня, під вечір, коли вже впоралися, щоб знову новинами обмінятися, бо відчували – зараз один день багато чого важить.
– Он Тоня від Ольги біжить, якийсь папір у руці тримає. – Дід Сава показував на стежку повз його хату. – Мабуть, лист отримала чи комусь із нас прийшов! – Усі навіть завмерли, чекаючи. – Та говори швидше кому? Не зволікай, бо й дихати вже важко! – крикнувши, Сава розтирав рукою біля серця.
– Мар’яні! – почули, коли вона вже ближче підійшла. – Мар’яні! Мар’яні! – повторювала радісно.
Усі глянули на Мар’яну, а вона стояла ні жива, ні мертва. На блідому обличчі не було видно радості, а голосу зовсім не чути. Антоніна вже подавала їй лист, а та не могла навіть узяти його.
– Чи ти зовсім з глузду з’їхала, хіба ж так можна! – гримнула на неї Горпина. – Давай я прочитаю, а ти заспокойся, – і вона вихопила того трикутника. – «Добрий день, дорога мамо! – почала, розгорнувши. – Я живий і здоровий, чого і вам бажаю, – продовжувала голосно. – Ми зараз на обороні Києва разом із Воронезьким фронтом. Частину наших березівців направили в навчальний батальйон».
– То
