паперовий трикутничок, який так багато важив! Тут він був ніби вогник, який запалював душі, вселяв у них надію на нове життя. Багато хто косував і сердився на поштарку, що не несе так довго. Дехто не витримував тяжкого чекання – лаяв Тамару. «Може, загубила, може, не тому віддала», – навіть звинувачували. Було, й наскакували на неї гуртом, відбирали торбину з листами і шукали в ній свого листа. А вона продовжувала носити і в погоду, і в негоду, часто повертаючись у мокрій куфайці та мокрих чоботях.
Невдовзі вже й сніг почав рипіти під ногами, а мороз за щоки щипати. Тягне вона свою сумку і по переметеній дорозі, а на парканах півні кукурікають, супроводжуючи її по селу. Тамара за цей час звикла до листів і до всіх тих емоцій, які висловлювали її односельці, розуміючи, від чого то воно все.
– Радійте, люди добрі, кричіть, лайте, це не торбина в мене, а хрест Господній, – жартувала інколи, завзято справляючись зі своєю роботою. – Але коли захворіла, двері в мою хату не зачинялися. Несли хто молоко, хто – медок, хто – пряника, хто – липу, аби тільки швидше я на ноги стала. Виявляється, нікому носити вам таку радість – одна не така, друга не хоче, а третій не довіряєте. Бачите, як ви мене самі прославили. Хто така була Тамара? Свинарка! Тепер усі на мене чекають, усі вклоняються, – роздаючи листи, продовжувала жартувати. – Читайте, дорогенькі, я вас так полюбила, що носила б щодня, ніг своїх не шкодуючи!
Після таких слів кожна жінка посміхалася їй, хотіла задобрити, доторкнутися до рукава її старенької куфайки, зазирнути в очі, щоб хоч іншим разом принесла, неначе це від неї залежало.
Одного дня, дійшовши по головній вулиці майже до самого кінця села, Тамара побачила діда Кирила і віддала йому два листи для сусідів – Таниної матері та Катерини.
– Передайте, дуже я находилася, вдома з ранку ще не була. А вам, діду, ще пишуть, – запевнила, знаючи, що дід Кирило чекає листа від сина, якого забрали з першими.
Протягуючи трикутника через паркан Таниній матері, дід Кирило встиг пожартувати з цього приводу:
– Отримуй, Оксано, твоя медсестра прислала, будеш ти її після війни на лікарку вчити, не захоче вона більше з сапою в ланку йти!
А побачивши Катерину, яка з відром води поверталася від колодязя, дід крикнув:
– Отаманшо! Як прийде твій Мирон, першим ділом нехай у дворі колодязь викопає, бо негоже такій кралі далеко по воду ходити!
Катерина ніколи за словом в кишеню не лазила й одразу знайшла, що йому відповісти:
– Нащо мені колодязь у дворі здався, коли мужики поприходять. Тоді я частіше буду по воду ходити, спідниць собі нашию і задом тут вилятиму, щоб їхні очі аж на лоба лізли!
– Ах ти бісова дівка! – посміхався дід Кирило. – Ти кого хочеш з розуму зведеш, тільки Трохима мого не чіпай, – сварився пальцем. – Я йому сам молоду гарну дівку знайшов, а то він щось у парубках засидівся. Та тільки в Німеччину її забрали, ось повернуться обоє, тоді й оженю. А ти на весіллі погуляєш.
– То
