що нагородили, а його, виходить… убито?
Дід стояв, опустивши руки, неначе на нього Катерина вилила оте відро холодної води, і мовчки хитав головою, боячись навіть рота розкрити.
– Отже, це похоронка? – ледь промовила, онімівши.
Обвела поглядом сусідок, які підходили, глянула далі по вулиці і, знайшовши очима постать Тамари, яка віддалялася, почала гукати. Завжди гучний голос Катерини, тепер був ледь чутним. Вона просила її повернутися, махала їй руками, благала. Зрозумівши все, жінки й собі почали звати поштарку на допомогу. Поки Тамара поверталася, всі, хто вмів, перечитували, а Катерина стояла осторонь і боялася навіть доторкнутися до того страшного папірця. Коли підійшла поштарка, всі повернулися до неї і простягли трикутника. Прочитавши його вголос, вона підвела на них свої здивовані очі.
– Їй-богу, не знаю, що це. Такого ще не було. Ніхто такого не отримував. Якби було, то люди сказали б. – Вона вдивлялася в той папірець і боялася сказати правду.
– Про те вже давно думала, бо новий голова все частіше став говорити про похоронки, які незабаром посиплються на село, як сніг на голови.
– Чого мовчиш, скажи прямо! – наполягала Катерина. – У кого ж мені ще питати, як не в тебе? Ти біля начальства ходиш, то ти точно знаєш. – Катерина підходила все ближче й ближче. Її перекошене обличчя, її колючі запалі темні очі, загострений ніс виражали такий страх, що в Тамари навіть мурашки по спині побігли.
– Катерино, побійся Бога, я тут до чого? Розношу, і все! Можу написати, прочитати і зрозуміти також, я ж сім років ходила до школи і вчилася непогано, – ніби виправдовувалася з переляку.
– То чому не кажеш, коли розумієш? Ти принесла, ти й розказуй, – не зводила з неї очей Катерина.
Налякавшись і собі, дід Кирило схопив її за руку, щоб, бува, чого дурного не надумала.
– А що тут розуміти? Унизу он підпис і печатка військової частини. Зміст ви вже читали. Пишуть, що загинув ваш чоловік. – Тамара вже шморгала носом, ніби саме вона була в тому винна. – Я не зобов’язана читати вам листи, тим більше такі. Ви й самі все зрозуміли, просто повірити в написане важко.
– Та ні, може, тут якась помилка. Ану, ходімо до твого начальника, нехай він нам малограмотним розтлумачить. – І Катерина, витираючи сльози, які капали прямо на стареньку куфайку, взяла її під руку і не повела, а просто потягла до центру.
– Катерино, схаменися, – наздоганяв дід Кирило. – Чого ти хочеш добитися? Не такі вже ми й безграмотні, що написано, те й прочитали. Хіба той начальник більше знає? Він в одних військах воював, а Мирон твій – в інших!
Але Катерина не вірила до кінця тому листу і поспішала далі.
– Чого стоїте мовчки, – гримнув на сусідок Кирило, – бачите, – людина в горі, не знає, що їй, бідній, робити, от і шукає того, хто їй скаже, що то неправда. Підіть же й ви з нею, бо як їй самій додому повертатися. Виручайте, дівчата, одна одну, ваші ж хлопці теж на фронті.
Коли
