він бичків настругав. Правда, яке з нього м’ясо, мабуть, як із кнура – тільки сморід. На сковороду шмат сала чи м’яса такого кинеш, то він не топиться, а дибки стає, ще й тхне. Ні підсмажити, ні сирим з’їсти.
– Щось у вас сьогодні настрій дуже хороший. – Сміючись із діда, вона поспішила додому.
За вечерею говорили з сестрами про запрошення, міркували довго та дивувалися: чому взагалі про неї згадали? Перебирали різні варіанти, а нічого не вирішивши, полягали спати. Вранці, витопивши піч та згадавши дідові настанови, Мар’яна посміхнулася. А вирішивши причепуритися, обмилася над коритом теплою водою, змиваючи пахуче, як травнева конвалія, німецьке мило. Потім одягла спідницю, яка про свято у скрині лежала, зав’язала на голову квітчасту хустку і розправила її поверх куфайки. От тільки чоботи діряві взула, бо кращих не було. Але поглянувши на себе в німецьке дзеркальце, все ж залишилася задоволеною. Навіть рум’ян не шукала, щоки й так горіли від хвилювання. Ще й дорогою то посміхалася, то дивувалася: і куди це вона так вирядилася?! Часом навіть хотілося повернутися, щоб умитися та переодягтися. Усе здавалося, що Федір то наздоганяє її, то осторонь стоїть та головою хитає. Але вже ось і сільрада. Зайшовши, одразу побачила Тамару, яка з віником в одній руці щось передивлялася в журналі.
– Це ви, тьотю Мар’яно? Вас не впізнати сьогодні. Зачекайте хвилинку, я зараз доповім. – І вона показала на лавку під вікном.
Чекаючи, Мар’яна то смикала свою спідницю, то поправляла хустку – нервувала. «Прийшла б у чому вдома ходила, – знову ті думки не давали спокою. – Вирядилася, дурепа». І тут не полишило її відчуття – слідом за нею має зайти Федір. Тому сиділа і все поглядала на двері.
У цей час її запросили до кабінету. Задерев’янілими ногами ледь переступила поріг, а зайшовши, глянула на голову сільради. За столом стояв немолодий чоловік у військовій формі. Усе було по ньому – і гімнастерка, і галіфе, і начищені чоботи. «Гарний», – подумала про себе і відчула, як почервоніло її обличчя.
– Ви мене викликали? То я прийшла, тільки не знаю для чого, – ледь промовила, ніяковіючи.
– От так справа! Викликав вас для одного діла, а тут може бути зовсім інше! – наближався до неї та накульгував на одну ногу. – Сідайте, Мар’яно. Яке ім’я! Дуже рідко зустрічається, – взявши її під руку, допоміг сісти на лавку.
Від тих слів, здавалося, вся кров ударила в голову, навіть дихати стало важко. Вона швидко розв’язала хустку, яка так само швидко спала на плечі.
– А які коси, так і блищать! Я давно не бачив таких красивих жінок – чорнява, білолиця, а очі… Сині… Козачка не козачка, сказав би: голубка, – розглядав її, мов товар, який збирався купувати.
– Чи ви не жонатий? – чомусь випалила те, що її зовсім не цікавило.
– Чому, жонатий, і діти є.
– То й придивляйтеся до своєї дружини, а в мене чоловік на фронті воює. Кажіть, чого викликали, бо мені йти час, дітей у мене вдома багато, – так вона про все й розповіла.
– Ну,
