їм треба купити, що треба робити для того, аби не почуватися нижчим за інших і таке інше. І мало знаходилося людей, які сказали б мені: «Я нещасливий». Більшість кажуть: «Я домігся успіху в житті, я маю все, що мені хотілося мати». Тоді я запитую: «А що вас робить щасливим?» Мені відповідають: «Я маю все, про що може мріяти людина: родину, дім, роботу, здоров’я». Тоді я знову запитую: «А ви замислювалися про те, чи це все, чого ви потребуєте у своєму житті?» Мені відповідають: «Так, це все». Але я наполягаю: «Отже, сенс вашого життя в роботі, у родині, у дітях, які виростуть і покинуть вас, у дружині або чоловікові, які з плином часу неминуче перестануть бути вашими коханцями й залишаться тільки друзями. А робота теж одного дня закінчиться. То що ви робитимете, коли все це станеться?»
Мені відповідають… Мені нічого не відповідають і змінюють тему розмови.
А коли все ж таки відповідають, то кажуть: «Коли мої діти виростуть, коли мій чоловік – або моя дружина – стане для мене більше другом, аніж об’єктом палкого кохання, коли я вийду на пенсію, я матиму вільний час для того, про що мріяв усе життя: для мандрів».
Я запитую: «Але мене цікавить, чи почуваєтеся ви щасливими тепер? Чи робите те, про що завжди мріяли?» І тоді вони посилаються на свою зайнятість і змінюють тему розмови.
Якщо ж я наполягаю, то кожен зрештою відкриває, що йому таки бракує чогось. Директор підприємства ще не уклав оборудку, про яку завжди мріяв, господині дому хотілося б мати більше незалежності або більше грошей, закоханий молодик боїться втратити свою кохану, студент-випускник запитує себе, чи він сам обрав собі кар’єру, чи її обрали за нього, дантистові хотілось би бути співаком, співакові – політиком, політикові – письменником, письменникові – фермером. І навіть коли я зустрічаю людину, яка робить те, що вона сама для себе обрала, її душу терзають сумніви та неспокій. Я ніколи не знаходила людину з миром у душі. Тож дозволь мені повторити своє запитання: «Ти щасливий?»
– Ні. Я маю жінку, яку кохаю, я роблю те, про що завжди мріяв, маю свободу, якій заздрять усі мої друзі. Можу подорожувати, куди мені захочеться, маю почесті, славу. Але річ у тім…
– У чому ж річ?
– Я думаю, якщо я зупинюся, то життя втратить для мене сенс.
– Ти міг би розслабитися, подивитися на Париж, узяти мене за руку й сказати: я досяг усього, чого прагнув, тож утішаймося життям, яке ще нам залишається.
– Я можу подивитися на Париж, можу взяти тебе за руку, але не можу сказати цих слів.
– Я маю всі підстави думати, що всі, кого ми зустрічаємо на вулиці, по якій тепер ідемо, відчувають одне й те саме. Елегантна жінка, яку ми щойно проминули, марнує свої дні, намагаючись зупинити час, бо вважає, що від цього залежить кохання. А подивись на протилежний бік вулиці – там подружжя з двома дітьми. Вони переживають хвилини великого щастя, коли виводять дітей на прогулянку, і водночас підсвідомість не перестає катувати їх, вони думають, що з ними буде, коли чоловік утратить роботу, коли хтось із них тяжко захворіє, а фонд медичного страхування не виконає своїх зобов’язань, коли
