як і тепер знаю, що я не мав іншої ради, як дозволити їй робити все що заманеться. Якби я сказав їй: «Або я, або твій намір стати воєнним кореспондентом», я відплатив би Естер чорною невдячністю за все, що вона зробила для мене. Хоч я тоді й не був переконаний у доцільності її наміру вирушити на пошуки відповіді на запитання, сформульованого в сюжеті її не вельми вдалої оповідки, я, проте, зрозумів, що їй хотілося відчути смак свободи, пережити сильні емоції. Що в цьому поганого?
Отож я не став її зупиняти – хоч і визнав за потрібне звернути її увагу на те, що вона бере велику позичку в Банку Послуг (хоч, якщо добре поміркувати, яку дурницю я їй тоді сказав!). Протягом двох років Естер спостерігала кілька воєнних конфліктів із дуже близької відстані, міняючи континенти, як міняють рукавички. Щоразу коли вона поверталася, я мав надію, що нарешті вона зупиниться, бо хіба можливо протягом тривалого часу перебувати там, де немає змоги ані пристойно поїсти, ані помитися, ані сходити в кіно або до театру. Я запитував, чи вже знайшла вона відповідь на запитання Ганса, й вона щоразу відповідала: «Поки ні, але я на правильній дорозі», і я примушував себе погоджуватися з нею. Іноді вона по кілька місяців не бувала вдома, але всупереч поширеним уявленням розлука лише підсилювала нашу любов, показувала нам, наскільки ми потрібні одне одному. Наші стосунки, які стали майже ідеальними після того, як ми оселилися в Парижі, дедалі міцнішали.
Якщо не помиляюся, із Михаїлом вона познайомилася, коли їй знадобився перекладач, що супроводжував би її в одну з країн Центральної Азії. Спочатку вона розповідала мені про нього з великим ентузіазмом – мовляв, це людина з надзвичайно тверезим поглядом на речі, котра бачить світ таким, яким він насправді є, а не таким, яким нам його малюють ті, хто хоче бачити його іншим. Він був на п’ять років молодший від неї, але мав досвід, що його Естер називала «магічним». Я слухав її з терплячою чемністю, вдаючи, ніби той молодик та його уявлення про світ надзвичайно мене цікавили, але насправді мої думки витали далеко, у моїй голові вирували проблеми, які я мусив якнайшвидше розв’язати, ідеї, які могли придатися мені у написанні чергової книжки, відповіді на запитання журналістів та видавців, міркування про те, до якої стратегії вдатися, щоб звабити ту або ту жінку, котра виявляла до мене цікавість, плани подорожей, потрібних для просування моїх книжок.
Я не знаю, чи вона це помічала. Але я не помітив, як вона поступово перестала згадувати про Михаїла, і зрештою він цілком зник із наших розмов. А її поведінка ставала дедалі радикальнішою: навіть тоді, коли перебувала в Парижі, вона протягом тижня кілька разів поверталася додому пізно вночі, посилаючись на те, що готує репортаж про жебраків.
Я здогадався, що йдеться про любовну пригоду. Страждав протягом тижня, запитуючи себе: чи варто мені висловити їй свої сумніви, чи вдавати, ніби нічого не відбувається? Вирішив нічого не помічати, виходячи з принципу: «Чого очі не бачать, того серце не відчуває». Я був абсолютно переконаний у тому, що вона в жодному випадку мене не покине – вона надто багато трудилася,
