чекав до самого кінця. Хотів підійти до вас останнім, бо маю доручення.
Я не знаю, що йому сказати. Дивлюся вбік, де вже чекають мене видавці, представники торговельної фірми та книгарі. Вони весело розмовляють – незабаром ми підемо вечеряти, пити, ділитися враженнями від сьогоднішнього дня, розповідати про цікаві події, що відбулися, поки я роздавав автографи.
Я ніколи не бачив його раніше, але знаю, хто він такий. Беру книжку з його руки й надписую:
«Михаїлові – зі щирою приязню».
Я не кажу нічого. Я не хочу втратити його – а кожне слово, кожна фраза, кожен необережний рух може призвести до того, що він піде й більш ніколи не повернеться. За якусь частку секунди я зрозумів, що він і тільки він може врятувати мене від цього благословенного – або проклятого – наслання, бо він і тільки він знає, де перебуває тепер Заїр, і я нарешті зможу поставити йому запитання, які досі ставив лише самому собі.
– Я лише хотів сказати вам, що з нею все гаразд. І вона, думаю, уже прочитала вашу книжку.
Видавці, торговці, книгарі підходять до мене. Обіймають мене, кажуть, що сьогодні був незвичайний день. Тепер треба відпочити, випити, обмінятися враженнями, відсвяткувати успіх.
– Я хотів би запросити цього читача повечеряти з нами, – кажу я. – Він був останнім у черзі, й він представлятиме всіх тих, котрі сьогодні одержали мій автограф.
– Я не можу. У мене зустріч.
І він обернувся до мене з трохи наляканим поглядом.
– Я прийшов лише передати вам послання.
– Яке послання? – запитує один із книгарів.
– Він ніколи нікого не запрошує! – каже мій видавець. – Тож скористайтеся нагодою, ходімо з нами вечеряти!
– Дякую, але в мене зустріч щочетверга.
– О котрій?
– Через дві години.
– І де вона має відбутися?
– У вірменському ресторані.
Мій водій – а він вірменин – запитує, у якому саме, і каже, що туди їхати лише п’ятнадцять хвилин від того закладу, в який ми йдемо вечеряти. Усі хочуть зробити мені приємність: вони вважають, що коли я когось запрошую, людина повинна бути глибоко вдячною мені за таку честь, а всі інші справи відкласти на інший день.
– Як вас звуть? – запитує Марі.
– Михаїл.
– Михаїле, – і я бачу, що Марі зрозуміла все, – ви підете з нами принаймні на годину. Ресторан, де ми вечерятимемо, зовсім близько від того місця, де у вас призначена зустріч. Потім наш водій відвезе вас туди, куди ви йому скажете. Але, якщо захочете, ми скасуємо наше замовлення й усі разом повечеряємо у вірменському ресторані. Тоді вам не треба буде нікуди поспішати.
Я не відводжу погляду від цього чоловіка. Він не надто гарний і не надто поганий. Не надто високий і не надто низький. Одягнений у чорний костюм, простий і елегантний, а під елегантністю
