добродія у білому жилеті, він був би вславив пророчий хист його на віки вічні, прив’язавши свою носову хустку одним кінцем до гачка в стіні, а другим до своєї шиї. Але незначна причина стала цьому на перешкоді, а саме: злидарів було позбавлено носових хусток як зайвої розкоші, згідно з обов’язковою постановою Ради, урочисто затвердженою і засвідченою підписами й притисненням парафіяльної печатки. А ще більшою перешкодою було Оліверове маленство. Він тільки гірко проплакав цілий день, а коли впала довга похмура ніч, затулив собі очі рученятами від страшної темряви й зібгався в кутку клубочком, намагаючись з усіх сил заснути; але це було не так легко: серед ночі він щоразу прокидався, тремтів, щільніше й щільніше притискався всім тілом до стіни, немов її холодна тверда поверхня могла захистити його від мороку й самоти. Та хай не думають вороги цієї «системи», що протягом самотнього ув’язнення Олівера було позбавлено добродійного впливу фізичних вправ, товариського єднання та релігійних утіх. Щодо вправ, то йому було дозволено обливатися щоранку (а стояв цупкий мороз) холодною водою з-під водогону на камінному подвір’ї в присутності містера Бембля, який, щоб запобігти застуді й викликати жвавішу циркуляцію крові, лоскотав ціпком його тіло. Що ж до товариського єднання, то щодня, в обідній час, Олівера приводили до їдальні і задля моральної застороги й прикладу іншим хлопцям привселюдно періщили його різками. А щоб не позбавляти його релігійної відради, його щовечора заганяли потиличниками наздогін до тієї ж самої зали й дозволяли втішатися загальною молитвою хлопців; у цю молитву Рада постановила внести окремий уступ, в якому хлопці благали Бога зробити їх добрими, слухняними, покірними й послати їм ще багато інших чеснот і захистити їх від розпусти й гріховності пропащого Олівера Твіста, що стоїть, як це цілком недзвозначно зазначалося, під егідою злих сил і походить навіть із насіння самого сатани.
Отже, одного погожого ранку, тим часом як Оліверові справи стояли в такому блискучому стані, містер Гемфілд, сажотрус, ішов собі Високою вулицею, міркуючи й метикуючи сам із собою, якого б способу добрати, де б грошей нашкрябати, щоб заплатити хазяїнові комірне, бо той уже аж надто напосідав останнім часом.
Дарма примірявся містер Гемфілд і так і сяк: п’ятьох фунтів стерлінгів не вистачало – і край! У своєму розпачі він то підстьобував свій мозок арифметичними обрахунками, то спину свого осла – батогом. Коли це, вже біля самого притулку, погляд його несподівано впав на наклеєне на хвіртці оголошення.
– Тпру-у! – гукнув містер Гемфілд на осла.
Осел перебував у стані глибокої абстракції (міркуючи, очевидячки, над тим, скількома качанами капусти почастують його, як він відвезе до місця призначення свою тачанку з двома лантухами сажі) і тому не звернув належної уваги на хазяйський озов і не спинився.
Містер Гемфілд чортихнувся, сплюнув, кинувся за ним і вдарив його по голові так, що кожен череп, за винятком ослячого, був би тріснув; потім ухопив поводи, шарпонув його за морду й круто завернув, щоб нагадати йому, що осел не сам собі пан; ще раз
