сю ойкумену.
І цим псує кров.
Бо під ясним сонечком, яке й саме змерзло, аж зжовкло, ти мусиш стати його замінником, ти мусиш пхатися в паруючу яму, ламати голову над конструкцією труби, сушити мізки над геологічною пам’яттю води, морозити довколишній світ, аби зігріти якусь одну точку Б, сиріч, храм освіти, що в народі здобув коротку назву – школа; а в документах іменується гордо – гімназія.
Конструкція труби загадкова, пам’ять води міцна, бабраєшся в ямі з добру тижняку – ойкумена собі гріється; а точка Б – ну, ніяк.
І тоді хочеться випити.
Ні, не всю воду – куди нам, сопливим; навіть не кварту води – бр-р, і так дубар дубарінський, хочеться випити чарочку. Маленьку таку, маленьку. Але довгу.
Що ж, будьмо. За розквіт гімназій.
Коли замерзають гімназії – сумно всім. Здається, хилиться до смутку все місто. Аж страшно з того похилу – не дай Бог, упаде, стражденне, то розсиплеться ж на друзки серед затвердлих морозів.
Йому б, місту, радощі в пригоршню, аби не хилилося. Тільки хто зродить її, жадану. Хто, окрім гімназистів.
Їм труба за церкву, вода – за ікону; бо з них народжується новий світ – незаплановані канікули.
Та серед нових світів завжди валяються кострубатими купами залишки світів старих – це директору гімназії примарилося, буцімто випускні класи не наздоженуть вмерзлі у рвану трубу знання, тож погнав нещасних на навчання до двох кімнат, де притулені були на зло всім холодам електрокалорифери.
Вони насмілилися стверджувати, що не вода на цім світі основа життя, та дули до кімнат підігріте повітря.
І цим псували кров.
Чотирьом випускним класам з усіх класів школи випало піднятися супроти води та труб, конвоєм стати довкола знань і вести їх до мети – цементувати силою своєю розхристані мізки випускників.
Конвой стояв у дві зміни – бо класів чотири, а теплих кімнат дві. І тільки коли сива ніч мерзлою грудкою валилася на землю, рушав конвой на постій.
Але на перетоптаних вулицях міста конвоювалися не тільки знання, конвоювалися й стежки-доріжки, аби розпростертими стояли до ранку, не скрутилися жужмом від дикого морозу – бо місто, в якому вранці жодна душа не знайде своєї стежки, приречене на безкрів’я. А воно повинне бути повнокровним.
Стежки конвоювали собаки. Вони схиляли свої писки до об’єкту охорони й шурували, як навіжені – берегли скарб.
А коли конвой натикається на конвой – ситуація ускладнюється та потребує сторонньої допомоги.
Катя Осмолодова, майбутня випускниця гімназії, стояла серед дороги додому, а впоперек тієї дороги стовбичив пес. Він не гарчав, зирив просто якось незрозуміло, але йти з портфелем на собаку не завжди є правильний крок.
– Цуцику, йди, йди, – скиглило зо п’ять хвилин дівча.
Позаду собаки щось вихлюпнулося з провулка – чи парубок, чи чоловік.
– Гей! – гукнула Катя. – Дядьку! Проженіть собаку!
– Га? – відгукнулась істота.
– Собаку проженіть, будь ласка, – просилася гімназистка.
– Хай стоїть, – варнякало з вулиці.
– Як це хай стоїть? – обурилася дівчина. – Мені додому треба.
– А ти хто? – допитувалися з дороги.
– Катя, – зізналося дівча.
– А я Болід, – гукнули дівчині. – Знаєш такого?
– Чула.
– Отож. Іди, не бійся, цуцик сумирний.
– Точно?
– Шипшина не цвіте на осінь.
– При чому тут шипшина? – знизала дівчина плечима й несміло рушила на голос.
Пес, що мовчки й без інтересу слухав балачку, раптом наїжився й гавкнув на дівчину.
– Ой! – відскочила до тину. – Твоя шипшина, може, й не цвіте, – гукнула Боліду, – але ж гавкає.
– Стати в конвой! – раптом вереснуло позаду собаки й силует кинувся на пса. – Ану геть, шолудивий, – репетувала постать, – охорона валить!
Пес неохоче, та все ж звільнив дорогу.
– Дякую, бувай, – мовила дівчина й закрокувала вулицею.
– Е-е, ні, – валандався позаду конвой. – Я таких дівчат на дорозі не кидаю, я веду їх до самих воріт.
– Я ж сказала – дякую, я дійду й сама, – відмовлялася Катя.
– Стій! – наразі вхопила постать дівча за комір куртки. – Або йдемо разом, або ніхто нікуди не йде.
– З якої
