тяни. Можливо, вже десь бродить по нашій землі новітній Гришка Распутін…
Парадоксальним є те, що я пишу ці рядки через тиждень після того, як Верховна Рада УРСР проголосила Акт Незалежності України, і в день підняття над будинком українського парламенту синьо-жовтого прапора.
Сповнилась мрія багатьох поколінь українців – зруйнованих, знедолених, з’яничарених і уцілілих, сповнилась мрія мого життя!.. Так чому ж не перехлюпується через креш моєї душі радість, чому я не сміюся, не плачу з утіхи, чому нині, вихопившись із натовпу, який на майдані перед Верховною Радою кричав і «слава», і «ганьба», – геть подався з площі осамотнений і скулений, немов побитий пес, – я, депутат українського парламенту, член опозиційної Народної Ради, яка виборола для України незалежність, і в незрозумілому смутку сиджу ось цілу ніч у своєму готельному номері…
Я врешті збагнув, від чого мій смуток. Гай-гай! Народи Європи в такий безмір віддалилися від нас, немов ті два азовські брати, що полишили третього на степовому перепутті; третього залишили в його національному середньовіччі – з ворожбитами, відьмами й змодернізованими різновидами окультних сил, з нечинними законами, сплюндрованою більшовизмом землею, з розлінивленим і пропитим господарем тієї землі, з ордою непомності в людських душах – обкраденого – і розбудженого. Виборсуйся тепер сам зі свого середньовіччя, куди тебе загнали жорстока історія і твої власні добродушність та довірливість, доганяй своїх лукавих братів, що покинули тебе на безводді й безхліб’ї!
Благословилося на світ: над Києвом із кокона ночі проколюється тихий і погожий осінній ранок. І цей величний початок першого дня на вільній Україні раптом додає мені отухи: ніхто хай не думає, що з якихось там об’єктивних причин ми відкотилися у своєму розвитку на цілі століття, – ми таки знаходимося, якщо брати до уваги історію українського народу, в національному середньовіччі і мусимо знайти в цій реальності найвищий оптимізм.
Бо, коли б лише припустили, що живемо такі, як є, у пізньовіччі, за яким неминуче приходить кінець національного життя, і ми опинилися на митниці з порожніми торбами, – втратили б потребу працювати і ніколи нічого не змогли б передати незнаним нам сьогодні прийдешнім земним чи то космічним цивілізаціям.
Не винні ми, що залишилися позаду, та винні будемо, якщо не окреслимо чітко місця свого знаходження. Тому я стверджую (не з мотивів пісного патріотизму, а з тверезого усвідомлення нашої реальності): українська нація, ще молода й сповнена енергії, вийде дужою із свого середньовіччя, бо так хоче світова гармонія, яка, не буваючи ніколи ущербленою, не зможе обійтися без державного досвіду п’ятдесятимільйонного українського народу.
Я беззастережно вірю у справжню незалежність України, і для цього не потрібно бозна-якої одержимості, бо творення самостійної Української держави вже ціле століття відбувається на моїх очах.
Не перебільшую. Моє свідоме життя, до якого я додаю життя моїх батьків, бо вони мене виховали і стали первнем моєї свідомої сутності, триває від початку нашого століття. Моє життя пройшло через спробу творення української державності в 1917—1921-х роках, вигартувалось у трагедії сорокових років і посідає певне місце в нинішній боротьбі за незалежність України, в якій я фігурую як недосвідчений політик і досить досвідчений письменник.
Хочу розповісти про своє життя в контексті кількадесятилітньої історії мого народу. Благослови, душе моя, Господа за те, що прилучив мене до боротьби за волю України…
Чи то ж само прийшло в мою свідомість те болісне прагнення віддати свою посильну жертву на вівтар нашої незалежності?
Напевне, так. Неволя навіть тоді, коли в рідній хаті панує достаток і в сім’ї ніхто не має найменшої уяви про голод, коли ласкава мати вчить свого мізинчика доброго тону, змалку готуючи його до елітарного життя, коли батько, сільський учитель, помітивши в своєму синові пристрасть до книг, створює для нього сувору систему читання, а в хаті ж повно різноманітної літератури, коли сільські хлопчики-ровесники заздрять твоїй ошатності й чистоті, – навіть тоді з повітря, з прочитаних книжок, з тривожних перешіптувань батька з матір’ю, бідкань селян, що приходили до вчителя за порадою, з тужливих пісень учительської служниці-сироти, з бравого вигляду пихатого жандарма в «рогатівці», з перемовлянь портретів Тараса Шевченка та Івана Франка (не сумнівайтесь, я добре чув, стоячи під дверима спальні, коли нікого не було в хаті, як гримотять їхні то урочисті, то гнівні голоси) – з усього цього спадала на мене сіра мряка принизливої задушливості, що відчужувала мене від чарівної природи і накочувалася звідусіль у моєму зеленому Трачі, мов повінь, і я боляче відчував, що краса світу не належить ані мені, ані батькові, ані трацьким селянам, а комусь чужому, може, тому жандармові в кашкеті з ремінцем попід шиєю, а певне, і не йому, а комусь іншому, вищому і сильнішому, якого я не бачив і не знав, а відчував його присутність повсюдно, – і була це неволя.
Я виростав у ній, але без неї у душі, я завжди у своєму свободолюбстві був вільний,
