виявлено внутрішньосистемний транспорт Азійського Союзу, що йде зустрічним курсом. Швидкість – дванадцять з половиною. Відстань безпечна – чотири триста, однак нам радять бути насторожі.
– Зрозуміло. Старпоме, скільки до гіпердрайву?
– Шість хвилин десять секунд, – відповіла Курінна.
– Тоді маємо встигнути. Та про всяк випадок ввімкни додатковий захист, Йосідо. Ще чого доброго їм стукне в голову довбанути в нас із лазерних гармат, а потім заявити, що помилково прийняли корабель за великий метеорит.
– Силовий екран задіяно, – відзвітував Хіроші.
А Марсі тихо промовила:
– От же ж поганці!
– Не поганці, а просто озлоблені, – сказав я. – Вони звинувачують нас в усіх своїх негараздах. Зокрема вважають, що Північна Федерація обмежила їхній життєвий простір. Спочатку на Землі – коли їм не дозволили захопити Сибір та Австралію, а потім у космосі – коли ми не пустили їх на Марс.
– І правильно зробили. Вони ж відмовилися брати участь у його тераформуванні. Хотіли прийти на все готове.
– Воно-то так, – погодився я. – За лоґікою все правильно, але… Треба зважати на те, що Федерація займає добру половину земної суші і при цьому її населення складає лише п’яту частину від загальної кількості мешканців Землі. Нам важко уявити, в яких жахливих умовах живе решта людей. У нас часто нарікають на низький рівень життя, безробіття, брак продовольства, погіршення еколоґічної ситуації. Проте всі наші біди – ніщо, порівняно з проблемами того ж Азійського Союзу, Ісламської Джамахірії і, особливо, Африканської Республіки. Там кояться страшні речі, а ми навіть пальцем не ворухнемо, щоб чимось допомогти… Хіба що купуємо в них резистентних дітей, платимо грубі гроші й лицемірно називаємо це гуманітарною допомогою. Хоча добре знаємо, що левова частка цієї «допомоги» осідає в кишенях їхніх правителів, а простому народові перепадають хіба жалюгідні крихти.
При моїх останніх словах Марсі не стрималася й нишком поглянула на Йосідо. Двадцятидворічний Хіроші помітив це і силувано посміхнувся.
– Чого зиркаєш, мала? Либонь вирішила, що раз я косоокий, то вже й «куплений»? – Він зображав іронію, хоча насправді йому було прикро. – До твого відома, я не китаєць, а японець, і моя країна – член Федерації.
Марсі збентежено опустила очі. Втім, її помилку можна було зрозуміти. У Зоряній Школі вона щодня спілкувалася з учнями різних азійських національностей і, певно ж, уміла їх розрізняти за зовнішністю. Проте Хіроші Йосідо, стовідсотковий японець, за дивною примхою природи мав вигляд типового китайця. Незважаючи на ім’я та прізвище, його частенько приймали за «купленого» – що йому геть не подобалося.
Далі ми мовчки очікували на перший стрибок. Нарешті Курінна оголосила:
– Машинний відсік доповідає про готовність до гіпердрайву. Починаю тридцятисекундний відлік.
Я звично кинув погляд на дисплей, де виводилися характеристики пульсу
