ним, утворив навколо віслюка півколо.
Крики війта чути було вже перед входом.
– Не можна, кажу! Не можна, трясця! По-людськи не розумієш, мерзотнику?
Ґеральт увійшов. Перед війтом, низеньким і огрядним, червоним від гніву, стояв селянин, тримаючи за шию гусака. Гусак виривався.
– Чого… Заради всіх богів! Це ти, Ґеральте? Чи мене очі підводять? – І знову, звертаючись до селюка: – Забирай це, хаме! Оглух?
– Балакали, – белькотів селянин, косячись на гусака, – шо тре дати шось вельможному, бо інакше…
– Хто балакав? – гарикнув війт. – Хто? Що я ніби що? Хабарі беру? Не можна, кажу! Геть, кажу! Привіт, Ґеральте.
– Привіт, Кальдемейне.
Війт, потискаючи долоню відьмака, другою рукою хлопнув його по плечу.
– Не було тебе тут десь зо два роки, Ґеральте. Що? Досі ніяк не нагрієш собі місця? Звідки прибув? А, собача срака, яка різниця звідки. Гей, хтось-бо, нумо, принесіть пива! Сідай, Ґеральте, сідай. У нас тут казна-що, бо завтра ярмарок. Що там у тебе, розповідай!
– Потім. Спершу вийдемо.
Назовні натовп був уже вдвічі більшим, але вільний простір довкола віслюка не зменшувався. Ґеральт відкинув попону. Натовп охнув і відсахнувся. Кальдемейн широко роззявив рота.
– На всіх богів, Ґеральте! Що воно?
– Кікімора. Чи немає за неї якоїсь нагороди, пане войте?
Кальдемейн переступив з ноги на ногу, дивлячись на павукоподібне, обтягнене сухою чорною шкірою тіло, на заскліле око з вертикальною зіницею, на голчасті ікла у закривавленій пащі.
– Де… Звідки воно…
– На греблі, за чотири милі перед містечком. На болотах. Кальдемейне, там мали пропадати люди. Діти.
– Ага, було таке. Але ніхто… Хто міг припустити… Гей, людоньки, додому, до роботи! Це не вистава! Закрий те, Ґеральте. Мухи злітаються.
У хаті війт мовчки схопив глечик пива й одним духом вихилив до дна. Важко зітхнув, шморгнув носом.
– Нагороди немає, – сказав похмуро. – Ніхто навіть не припускав, що щось таке сидить у солоних болотах. Факт, кілька осіб пропали у тих місцях, але… Мало хто по тій греблі лазив. А ти звідки там узявся? Чому не їхав головним трактом?
– На головних трактах для мене непросто із заробітком, Кальдемейне.
– Я й забув. – Війт стримав відрижку, надувши щоки. – А така ж була спокійна місцевість. Навіть хованці рідко коли сцяли бабам у молоко. І на тобі, під боком якесь страховидло. Виходить, я тобі дякувати повинен. Бо заплатити – я тобі за нього не заплачу. Не маю на те фондів.
– Кепсько. Придалося б мені трохи грошенят, щоб перезимувати. – Відьмак відсьорбнув із глечика й обтер губи від піни. – Збираюся до Їспадену, але не знаю, чи встигну до того, як сніги дорогу закриють. Можу застрягнути в якомусь із містечок уздовж Лютоньського тракту.
– У Блавікені довго забавлятимешся?
– Трохи. Не маю часу на забавки. Зима йде.
– Де
