і просто нищити ще хвилин із п’ять дорогоцінного часу, любуючись по-ранковому свіжим квіттям. Ну хіба ж можна на цього шибайголову тривалий час сердитися! Раніше, до речі, за ним таких витівок не спостерігалося. Відчуває кішка, що швидка мишка.
Якось непомітно мобілка опинилась в руці Лариси і на дисплеї засвітилися літери виклику: «Громка». Громка не відповідав. «На жаль, ваш абонент знаходиться поза зоною досяжності», – сплеснувся в слухавці жіночий, гламурно-байдужий голосок.
– Повторіть вашу спробу пізніше, – розчаровано відкликнулася Лариса, вимикаючи телефон. Але тихий радісний настрій залишився з нею.
Його не змогла зіпсувати навіть переповнена маршрутка, якою їй довелося діставатися до вокзалу, постійно зиркаючи на годинник і розуміючи, що на роботу, мабуть, вона сьогодні спізниться. Адже вокзал знаходився зовсім не по дорозі до телекомпанії. Навіть навпаки. А маршрутка… В маршрутці якийсь чолов’яга їй навіть місцем поступився. Перед тим прискіпливо до неввічливості вивчивши обличчя Лариси. Мабуть, з контингенту старих глядачів «Рандеву». Які ще пам’ятають її. Частинами.
Радісна частина Лариси слабко посміхнулася до іншої, заклопотаної, яка неуважно дивилася через запилюжене скло на вулиці Гременця, що струменіли за ним повноводдям авто та хвильками пішоходів. А ще нещодавно було навпаки. Прогрес!
Але цільній і дорослій жінці Ларисі Леонідівні Яременко чомусь більше подобалось оте старе місто, зовсім тобі не прогресивне. Без великих бігбордів, але з високими тополями. Без гіперсексуальних реклам, але із затишними двориками, в яких пацани з їхньої школи бренькали на гітарах та цілувалися з її подругами, потягуючи разом з ними дешеве винце вдалині від батьківських очей. Зараз подряпані гітари замінилися лискучими плеєрами, а оте вино – престижним пивом, яке пилося на ходу, просто на очах в усіх. Довгі пристрасні поцілунки перетворилися на зручний предмет побуту. В усьому цьому не було нічого страшного. В усьому цьому було якесь неправильне порушення щемкої підліткової таємниці. На якій мало б грунтуватися справжнє, а не штучне, насичене й ризиковане, доросле життя. Пласт-масова свобода пухирилася в гущі мас.
Гременець стрімко подорослішав, але явно страждав від юнацької невпевненості у собі, ретельно приховуваної за антенами стільникового й супутникового зв’язку та безліччю, страждаючих хронічним енурезом, кондиціонерів. Місто долало свої психологічні комплекси технічною агресивністю. «Рандеву», до речі, до цього теж свою руку доклало, думала Лариса, висковзуючи з маршрутки, наче кісточка з придавленої вишні, і перебігаючи перехрестя на жовтий сигнал світлофору.
Світлофор розлютився й загрозливо спалахнув червоним. «Все одне я тебе люблю! – подумки послала вона йому повітряний поцілунок. – І місто це люблю! І Громку!»
Радісна частина знову почала брати гору. Усі можливі й неможливі негаразди здавалися і дрібними, і дріб’язковими. Як там Роман казав? «Нас із тобою не такими проблеми ламали
