повільно, дуже повільно, обернулася усім корпусом і подумки теж заскиглила: «Во-о-олга!» А «волга» – це вже діагноз, сестри мої.
Вилазила зі своєї «шкоди» уся напружена, наїжачена, щосили заводячи себе, аби гідно протистояти усім можливим скандалам.
– Куди?!? – по-бабські сплескував руками гладенький чоловічок з величезним кирпатим носом. – Ну, куди ти здаєш, помилко природи, дурепо набита! Чи очі повилазили? Чи забула, як назад дивитися, коли дупою своєю назад сунеш? Тями не вистачає? А за сало права купити вистачило?
– Я, як здавати почала, вас тут не було, – похмуро спробувала виправдатися Лариса.
– Мене?! Не було?! Ну, так, звісно, в мене ж гвинтокрил! Я ж з неба спустився! Я що на Карлсона схожий, хвойдо собачача? – шморгнув своєю чисто карлсонівською носюрою чоловічок. – Ну, твою розтуди, точно за сало права купила!
Саме останнє зауваження, повторене вже вдруге, а не образливі тупезні прізвиська, викликали в Лариси хвилю обурення. Адже водила вона усе, що мало колеса, ще з доісторичних часів глибокої дівочої цноти. Їй права як нагороду за водійське довголіття давати б мали! З грошовою премією разом. А тут!..
– Чого галасуєте? – скривилася презирливо, обходячи власну машину й дивлячись на ледь прим’ятий задній бампер. – Горлаєте чого? – повторила з придихом: на дверцятах «волги» взагалі була лише невеличка вм’ятина, прикрашена, щоправда, гребінцем величеньких подряпин. – Голос такий, начебто вас самоскид переїхав.
– Так назад, назад же треба дивитися, коли задню вмикаєш, – знову заскиглив «карлсон».
– А ви що, посигналити не могли? – перервала його Лариса. – Не могли?! Що, руки б відвалилися? Відвалилися? – зачастила, бачачи, що чоловічок знову набирає повні груди повітря. – Та й справ-то тут на пару-трійку сотень. Вам відразу заплатити, чи як? Лише тому, що поспішаю дуже.
«Карлсон» знову по-бабські сплеснув руками. Подобався йому цей жест. І раптом аж заверещав:
– Поспішаєш? Заплатити?! Ні, чи ви бачите, заплатить вона! От, народ! З нею по-чеські, а вона все по-пеські. Та в мене ж машина новенька! На гарантії. У кредит взята. А вона – заплатити! Ні, фіфочко, давай ДАІ викликати. Щоб протокол, щоб через суд, щоб документи…
Лариса роздратовано зиркнула на годинник: на летучку вона вже явно спізнювалася. Прийдеться Райку Черевик, завінформвідділом, напружувати, щоб підстрахувала.
– Та викликай! – махнула рукою в бік чоловічка. – Викликай ДАІ своє. Тільки язика притримай. Бо нарвешся.
І дістала мобілку. «Карлсон» вихопив свою. Та ще й у бік відійшов, начебто вона підслуховувати його хотіла. От, жлобяра! Був би Роман поряд, він би йому зараз видав. На повну котушку. А так навколо розпочав збиратися невеличкий натовп гаволовів і настрій знову стрімко падати униз. В усіх її частинах. Просто в болото розгуби й жалості до кожної з них.
Але виду щодо цього Лариса Леонідівна не показувала. Командирський тон Лариса Леонідівна тримала.
