я хочу бути на цьому кораблі. Вмов капітана, будь ласка, – її голос здригнувся: гордість не дозволяла благати, але дівчинці так хотілося потрапити на корабель із чорними вітрилами, що вона навіть спробувала б поступитися гордістю.
Відчувши, що відбувається щось не те, Ольга і Віктор наблизились до них. Макс не знав, що йому робити. Пообіцяти взяти її в команду без згоди капітана він не міг, а порадитись було ні з ким. Та якщо в цій бестії немає моря, то в ньому самому моря тоді точно ніколи не було.
– Запитали, що хотіли? – Віктор суворо глянув на Роксану: погляд батька обіцяв якщо не частування ременем, то відмову у солодощах щонайменше на рік.
– Запитав. У вас чудова донька, – шанобливо почав Макс. – Та я дізнався, що ми тепер в одній команді.
– Справді? – дещо награно здивувався Віктор: два роки дочці жити без солодощів.
Та Макс вів далі:
– Я знаю, що на кораблі не місце дітям, особливо таким маленьким дівчаткам…
– Сам малий! – крізь зуби гнівно проказала Роксана.
– Та чи розважливо залишати вашу дочку саму в такий небезпечний час? Чи не буде вам спокійніше, коли вона буде у вас на очах?
Батьки Роксани замислились, певно, вони згадували колишні витівки дочки і намагалися передбачити, що вона ще може утнути. Уява перевершувала спогади.
– Ви маєте рацію, юначе, – нарешті мовив Віктор, Ольга кивнула. – Роксано.
– Так, – зраділа дівчинка, яка вже встигла поколупати фарбу на паркані, поки вони мовчки радилися.
– Роксано, обіцяй слухатись нас у всьому.
– Я обіцяю у всьому слухатися капітана, – викрутилась юна піратка. – Котом своїм клянуся!
І з радісним криком дівчинка гайнула вулицею наввипередки із Сиріусом. Кіт біг так швидко і легко, ніби не торкався землі, та Роксана здіймала куряву за обох.
Стежка привела пірата до старої пристані.
Містечко не вважалося торговим, та завдяки близькості великого порту, найбільшого на Елігерському узбережжі, і його нова пристань у великій затоці часто була досить гамірною. Щоправда, зараз тут, на старих покинутих пірсах, не було нікого.
Нікого, окрім чорнявого юнака, вбраного в темний одяг ремісника. Юнак стояв близько до води, трохи схиливши голову, прислухаючись.
Щось у його нерухомій постаті примусило Яроша завмерти. Юнак мовив до Моря, як вміють лише пірати. Та й то не всі. Тільки втрутитися або підслухати таку розмову ніхто не в змозі.
Хлопець підійшов до нього сам.
– Вітаю капітана Яроша Сокола, – голос його був так само глибоким, як і море.
– Воно тобі моє ім’я сказало? – запитав пірат, хоча і знав відповідь.
– Море сказало, щоб я чекав на тебе тут сьогодні. Море ніколи не бреше, – в сіро-зелених очах причаїлася страшна таємниця, та вони сяяли так яскраво, що Ярош мимоволі порівняв його із самим собою у тому ж віці. – Мене Деніелом звуть, – наче радячись із морем, назвався хлопець.
Конец
