он вона, хапай відьму!
Міський люд на майдані збуджено гудів. Звідусіль долинав крехкіт, перемовляння, лопотання малих діточок. Найбільше шуміли довкола завчасно зведеного помосту, який допоки пустував, якщо не рахувати кметів, що оточили споруду. Ті зиркали на людей байдуже, іноді відганяючи особливо настирливих на відстань списа.
Ударили в дзвони, і натовп, важко зітхнувши, одразу замовк. Під сумовитий передзвін на поміст почали підійматися князі з челяддю. Першим на свіжотесані дощечки ступив Ярослав, поряд із ним тупцяв його молодий родич – певно, Всеволод – в оточенні п’яти ратників. Князенко пихато і незадоволено зорив поверх голів довкола себе та весь час щось нашіптував Ярославу, зводячи очі догори. За вимушеною посмішкою і вузьким розрізом очей причаїлися темні помисли і жадоба такої недосяжної влади. За ними поважно йшов Мстислав, – його складно не впізнати – гордовито підвівши голову та привітно посміхаючись. Було помітно, що він відчуває власну силу і підтримку киян. Поряд з ним, але на деякій відстані, ніби підкреслюючи старшинство, ступав Ярополк в супроводі кількох кметів. За ними піднялися ще двоє ошатно убраних князенка, але тих я не знала.
Натовп затамував подих – не кожного дня побачиш стільки знатних володарів одночасно. Я мимохіть замилувалась Ярославом. Сьогодні він виглядав впевненіше, рішучіше, аніж напередодні. Сподіваюсь, там була й моя лепта, а не лише Всеволод нашепотів. Мир, що царював між князями крові, додавав надії, що суперечок посеред них більш не траплятиметься. Принаймні, у це так легко вірилося зараз, та й не тільки мені – усім, хто мене оточував. Я стояла, зворушена до сліз…
– Сороковина пройшла по тому, як батько наш, Володимир Мономах, залишив землю рідну, стіл Київський, сиротою, попрямувавши до праотців. Тож, люде київський, помолімося на спомин спочилого раба божого Володимира. А потім, врешті, вирішимо, кому княжити Києвом та усією землею руською.
Гримнули дзвони, розливаючи над світлим містом пісню скорботи. Княжичі та їхнє найближче оточення чинно увійшли до Софіївського храму.
Хтось смикнув мене за руку, затулив рота, я навіть зойкнути не встигла. Швидко-швидко потягнув із майдану до якогось брудного загноєного подвір’я – певно, не дуже гостинного і привітного постоялого двору. Біля шиї блиснуло лезо короткого меча.
– Смикнешся – вб’ю, – почула я над самісіньким вухом. Мені зав’язали очі, стягнули мотузком руки докупи за спиною й повели на задвірки. Грубо штовхнули до льоху. Двері за спиною замкнули на засув.
Час немов зупинився. Дзвони все виспівували й виспівували, і як би я не прислухалася, не змогла почути нічого, крім мишачого вовтузіння. Я спробувала звільнити руки, проте, це було надто складно. Із пов’язкою простіше. Поступово я призвичаїлась до темноти, котра була не такою вже й густою. Але, на жаль, я не побачила нічого, що б могло мені допомогти звільнитися. За дверима вгадувався якийсь рух. Двоє.
– Вуже, я спіймав її, як ти й велів. Що далі? Вбити? – почула я голос мого ув’язнителя. Другий голос був теж знайомий. Оверко!
– Ні,
