шатро воза.
Мати, чорнява жінка років сорока, поставила вечерю й побігла доїти овець та кіз, що залишились удома.
– Чому ти приїхав? – запитав Палак брата, розламуючи хліб і наливаючи зі жбана молоко.
– Привіз сир. Але завтра я повертаюсь до табунів, батька заміню, адже мають приїхати за даниною.
Палак запив сир молоком, проковтнув і сердито мовив:
– Скільки можна працювати на царів? Цілими днями в роботі, а вони приїдуть і дві третини заберуть задарма.
– Чому задарма? Вони ж воїни, охороняють нас.
– Ага, і жирують у мирний час, а коли війна, то битись доводиться і простим сколотам. Ми для них лише раби.
Анахар прогнав сир молоком і сказав:
– Що ж поробиш, така наша доля.
– Що? Яка доля? Набридло все! – Палак ляснув себе по стегні. – Все, поїду я до царя, наймусь на службу. Там простий дружинник живе краще, ніж найбагатший серед нас. Досить тих злиднів. Ми працюємо, не покладаючи рук, з ранньої весни та до пізньої осені і ледь переживаємо зиму. Поїду, досить з мене.
– А як же ми? Батько вже втрачає сили. Мати також.
– Ти заміниш мене на полі, а Скіл – тебе, йому вже чотирнадцять. Фалія допоможе матері – он вже яка дівка.
– Але ж Фалія доглядає двох молодших, – промовив Анахар, відламуючи ще шматок сиру.
– Ну, таких дітей нагодуй та й роби свої справи.
– А що батько скаже?
– Та батько ще й радий буде, що одного рота позбувся. Мені вже вісімнадцять літ, я вже дорослий і можу робити, що захочу.
– Роби, як знаєш, – сказав Анахар і припав до глека.
Наступного дня під вечір Палак повідомив батькам, що хоче їх покинути і шукатиме щастя в чужих краях.
Батько трохи подумав, а потім довго розповідав про службу у царів, яка вона нелегка та небезпечна. Мати ж, коли почула новину, спочатку заголосила, а згодом лише тихо схлипувала.
Палак же, натхненно носився по селищі, відчуваючи швидку зміну у своєму до цього одноманітному житті.
Воїни царя не змусили себе довго чекати. Вони з’явились через два дні. Двічі на рік приїздили за даниною: весною за кіньми, а в кінці літа за збіжжям. От і зараз дванадцять вершників і три вози заїхали у стоянку.
Всі воїни були одягнені у високі гостроверхі шапки, шкіряні або шерстяні жупани, вузькі полотняні штани, що знизу заправлялись у короткі чоботи. При собі кожен мав лука, короткого меча, що називався акінак, кинджала і бойову сокиру – сагару.
Гнур, що стояв на чолі загону, вже кілька років поспіль приїжджав по данину, тому його всі добре знали. Це був невисокого зросту молодий сколот. Каштанове волосся виглядало з-під шапки і розсипалось по широких плечах, міцні білі зуби, оскалені в нахабній посмішці, жували довгу травину, що стрибала над охайно підстриженою бородою, дві вуглинки карих очей люто горіли під густими, злегка вигнутими бровами. Гнур зіскочив з коня
