але ж це був не рівний поєдинок, у лева не було зброї.
Юнак обурився.
– Як це не було, а довгі пазурі і гострі як леза зуби.
– Угу, – мугикнув сотник, – значить луком ти володієш?
– А то, зайцеві в око на ходу можу влучити.
Гнур мовчки зняв зі спини лука, натягнув тятиву, дістав з тула довгу червоно – чорну стрілу і простягнув Палакові.
– Он відерце з дьогтем на возі, влучиш?
– Далеченько.
– Еге ж.
Юнак оцінив стрілу, натягнув тятиву, зробив поправку на вітер і вистрілив. Стріла окреслила високу дугу і плюхнулась у дьоготь.
– Добре. Чим ще володієш: мечем, списом, арканом?
– Арканом добре володію, трохи мечем, списом ні.
– Угу, – сказав Гнур, розкладаючи і ховаючи лука. – Чесно сказав, це – добре. Ми йдемо ще до Ріксая. У тебе день, щоб все ще раз обміркувати і, якщо зважишся, зібратись.
– Та нема про що думати, я вже все вирішив.
– Кінь у тебе хоч є? – запитав сотник, знову оглянувши рівні ноги юнака.
– Аякже, і не один.
– Вибери найкращого і найрозумнішого, від нього не раз буде залежати твоє життя, – сказав Гнур і повернувся до воїнів, що чаклували над казаном. – Ну, де ваш обід?
Через день Гнур повернувся. Палак вибрав з батькового табуна молодого, невисокого, але сильного гнідого жеребця, одягнув гостроверху шапку, поверх лляної безрукавки накинув шкіряну куртку. Шкіряні постоли поміняв на чоботи з короткими халявами, на пояс причепив торбину з кресалом та трутом і довгий кинджал, що дістався йому від діда. На спину повісив лук, з яким ходив на полювання та очеретяні стріли. Біля сідла – аркан і сумка з чистим одягом та їжею.
Мати голосно плакала і причитала.
Сестри заодно тихо схлипували. Брати з заздрістю дивились на воїнів. Батько підійшов до сина, міцно обійняв, а потім простягнув йому торбинку.
– Ось, візьми, для початку вистачить.
– Що це? – запитав юнак, розв’язуючи мішечка.
На руку випало п’ять шматків срібла.
– Вибач, це все, що можу тобі виділити.
– Я поверну… – сказав вдячно. – Як розбагатію, поверну сторицею.
– Коли голову не складеш десь на чужині.
Під’їхав Гнур. Оглянув Палака, його коня і все спорядження:
– Що ж вояко, поїхали. Прощайся, – сказав він і звернувся до родини юнака. – Та не переживайте ви так, я візьму його в свою сотню, що охороняє царя. Там у мене добрі воїни, вони і зроблять з нього славетного витязя. Він у вас сильний, впертий, тому, я думаю, справиться. Ну, поїхали.
Палак обійняв по черзі рідних і прудко вискочив на коня.
Всі довго ще дивились услід караванові.
– Тяжко йому буде, – побивалась мати, – він навіть у сідлі тримається ще не так, як інші.
Батько притулив долоню до брів, прикриваючи очі від сонця. Палак не сутулився так, як воїни Гнура, а сидів рівно на невисокому конику. Ноги
