дві версії створені різними співтворцями Отця: друга, в якій ідеться про ребро, – Адамом, а перша – жінкою. Не Євою, ні! А Ліліт – рівноправною парою Адама, яку його нащадки прозвали «дияволицею». Чому? За що?
Якби я була письменницею, то написала б розкішну еротичну повість про особливості любовного трикутника в саду, що знаходився в Едемі в той час, коли Едем перебував не на небі, а на землі. Але я, на жаль, не письменниця, а полишена жінка, яка намагається вияснити причини райської драми, щоб збагнути причину своєї. Відтак, писатиму коротко, без прикрас про найпосутніше…
«Хто це настрочив? Не письменниця… Полишена кимось жінка, – подумала Євгенія й обнюхала послання. Воно пахло засушеним зелом – чебрецем і м’ятою, як руки Андріяни. – Невже це вона? Не може бути! Адась не раз висміював її за маніакальне бажання вийти заміж за… Та за будь-кого! Швидше всього, цю дурню написала одна з коханок Любенка, а Адась узяв почитати», – вирішила Євгенія і взяла наступний аркуш.
Що відчував Адам, поставши з пороху земного чи перетворившись, завдяки Божому подихові, з примата на чоловіка, я не знаю. Можу хіба припустити, що гордість і самозамилування (найпосутніші почування «сильної» статі). Зате знаю напевно, вірніше, відчуваю всім єством, що праматір моя народжувалася в муках і що муки ті були не так тілесними, як душевними.
Спершу вона побачила сліпуче світло, що оповивало всю її плоть і не просто пестило її, а наче шліфувало: щось відбирало в неї, а щось причиняло їй. Дотики світла були, з одного боку, приємними, лоскітливими, а з другого – дратували її, оскільки вона не сумнівалася, що тіло її є досконалим і не потребує жодної корекції, а будь-яка спроба щось змінити в ньому є насильництвом над нею, богоподібною істотою.
Далі – відчула себе не те щоб мізерною, проте меншою і легшою, ніж до втручання світла, а відтак – беззахиснішою.
«Світло – це Творець!» – врешті-решт здогадалася вона, бо саме таким бачив Його чоловік, який доброхіть чи несамохіть уділив їй частку себе, й злякалася його ляком – благоговійним, запобігливим, і усвідомила, що Він – Отець, якому не слід перечити. Проте все її єство жадало, аби Він учинив її такою, якою вона була перед тим, і відступив від неї.
– Єва! Єва! – нарозспів промовило Світло й сліпучим променем торкнулося її чола – не то поцілувало його, не то поставило на ньому жарку печать.
– Є-ва? Що таке Є-ва? – несміливо запитала вона якимось не своїм, писклявим голосом.
– Єва – це життя, – пояснило Світло. – Ти – Єва! – І його негучний голос сягнув кожної клітини її змалілого тіла, але збурив у ній не радість, а протест:
– Я Адам! – вигукнула вона. – Твій син улюблений!
– Єва! – лагідно шумнуло Світло й немовби провело по її довгому, довшому, ніж колись волоссю золотим гребінцем, і воно стало м’якшим, шовковистішим.
Цей порух Світла збентежив її, з очей полилося щось гаряче, схоже на зігріту
