мало не вдавилася руками, бо Адамове тіло було їй рідним, привабливим, а своє – чужим, неприємним.
– Вгамуйся, якщо хочеш бути моєю! – гримнув на неї чоловік, і вона примовкла. Покірно попленталася за ним у затишну, вже обжиту Адамову печеру, хоча й не зрозуміла, чому має бути його, а не своєю.
– Отець заповів нам плодитися і розмножуватися! – виголосив він їй там і показав, що вона має робити, аби сповнити заповідь.
З часом вона майже примирилася з тим, що ніколи вповні не ввійде в його тіло, лише вряди-годи, коли він сам того забажає, може мати його в собі. Тішилася, якщо Адам уходив у неї і дарував їй повну, радісну єдність з ним. А без цього почувала себе нещасною, самотньою, так, мовби все ще була не самовартісною особою, а ребром, яке вилущили з нього й кинули на поживу звірам. Відтак намагалася повсякчас бути при ньому й виконувала будь-яку роботу, котру він загадував, навіть найважчу, аби не відриватися від нього і милуватися його досконалим м’язистим тілом. Повсякчас горнулася до нього й прохала підтвердження, що подобається йому й такою – обтяженою зайвим м’якушем, задовгим волоссям і позбавленою кореня.
Але чоловік, замість того, щоб признатися їй, що її каліцтво не смутить його, відбувався коротким «Еге ж!», або ж, боляче вщипнувши за груди, відштовхував її: «Виполи краще он той бур’ян» чи «Труси груші, бо граки клюють». А під вечір, якщо перебував у доброму гуморі, розтлумачував їй, як старший і досвідченіший, закони Едему, переконував, що вона має захоплюватися не лише його досконалим, божистим тілом, але й душею, тобто, повсякчас угадувати його настрій і перейматися не так своїми, дрібничковими, нікчемними, як його, незрівнянно мудрішими й величнішими пориваннями. А вона не розуміла, чого він домагається від неї, оскільки й без того все вгадувала, всім переймалася. І якщо чоловік сварив її, гнівалася не так на нього, як на себе за те, що несамохіть зіпсувала йому настрій, і припадала до роботи, бо Адам не кпив з неї і не шпетив її лише тоді, коли вона трудилася обіч нього, а з її чола скапував рясний піт. Казав: «Молодчага!» – і заохотливо ляскав шкарубкою рукою по її засмаглій, вологій спині. В такі хвилини вона почувала себе рівною йому, другим Адамом, і старалася ще дужче.
Коли ж на землю спадали сутінки, чоловік, постогнуючи від утоми, лягав на моріжок перед печерою й, підклавши під голову тверду, наче з каменю витесану руку, кидав: «Я голодний!» Вона притьмом бігла в печеру, виносила звідтам найсоковитіші, найсмачніші фрукти, які приберегла для нього, краяла їх камінним ножем (завжди тупим!), клала шматочки йому в рот, витирала листком подорожника сік, що точився з кутиків його вуст, і масувала йому груди, намагаючись угадати, чи думає він про неї, а якщо думає, то як? І чекала, чекала від нього якогось чудовного слова, незвичайного вчинку, а надто злучення з ним, яке ніколи не урветься, яке поєднає їх назавше.
Але дочекалася…
Про це я розповім згодом, коли ти вислухаєш Адама…
«Кумедна байка! Склала її, як на мене, не дуже приваблива жінка, яка вганяє за показними чоловіками,
