І ось ці трударі-бджілки снують коридорами свого вулика-редакції, гудуть, кудись телефонують чи то відповідають на телефонні дзвінки. А найактивніші, час від часу, не витримують і від усієї своєї бджолино-журналістської душі намагаються почастувати порушника їхнього спокою «медом». Тут уже хто під руку попадеться – і своїм, і чужим дістається. Щоб, як то кажуть, життя медом не здавалося…
Сьогодні такий-от вулик Андрію нагадувала їхня редакція. Основні маршрути пересування колег кабінетами не були хаотичними. Як правило, все крутилося в такій послідовності: відповідальний секретар – верстальник – коректор – верстальник – коректор із незначними варіаціями. Все залежало від того, наскільки матеріал, який подавався заступнику редактора Івану Павловичу, був «пропрацьованим» та й від його настрою теж. Бориса Едуардовича, шефа, в основному, ніхто не турбував, окрім самого заступника, звісно.
Сьогодні свої матеріали до друку Андрій уже подав, пройшовши всі кола, тож міг насолоджуватися в кабінеті відносним спокоєм. Він зручно розвалився на стільці-кріслі з коліщатами й читав книжечку, раз по раз позираючи у вікно, де в блакитному небі пливли пухнасті хмаринки.
Хиткий затишок порушив Олег. Він, увесь розчервонілий, влетів до кімнати й, усівшися просто на свій стіл, переможно констатував:
– Ху-ух, таки взяли до друку мою статтю про сенсаційне вбивство! Слухай, а тобі не здавалося часом, що наш зам, Іван Павлович, має такі, е-е, трохи садистські нахили?
– Здавалося, здавалося, – погодився Андрій, – особливо, коли після безсонної ночі приносиш йому статтю, підготовлену з урахуванням його вчорашніх поправок та побажань, а він, почитавши, знову починає все виправляти…
– І ми знову повертаємося, фактично, до… – продовжив Олег.
– Попереднього варіанту!
– Точно!
Журналісти засміялися. Тим часом двері відчинилися й до кабінету наполовину просунулася Галина, відвертістю свого декольте одразу встановлюючи тишу в кімнаті.
– Так-так-так, – Андрій випростався у кріслі.
– Г-гк-хи, – трохи прочистив горло Олег, розвертаючись усім корпусом до дівчини.
Галина просунулася ще трошки.
– А ви чого тут розвеселилися, га? В той час, як люди на «конвейєрі», вони тут сидять, ляси точать! Новину знаєте? До нас на стажування журналіст приїжджає!
– Прямо-таки новина! Та в нас, у редакції, цих «зелених» стажерів тільки за мій час роботи стільки перебувало! – махнув рукою Андрій. – Скажи, Олеже?
– Угу, – підтримав той, блукаючи поглядом десь у районі декольте їхньої співрозмовниці. Галина пригрозила йому пальцем, на якому виблискував величенький перстень.
«Мабуть потрапила до гарему якогось султана, – подумав Андрій, – або підробка…»
– Пояснюю для тих, хто в танку. По-перше, стажер зовсім не із «зелених», це колишній колега Бориса Едуардовича, а по-друге, – Галина зробила паузу («Швидше таки підробка»
