та від пережитих вражень мене огортає дрімота. І міцні крила Телесикового гусі-гусенятка (а насправді добрі дідусеві руки) дбайливо несуть мене на своїх крилятах- руках на ліжко чи то в небо. І мариться засніжене село, і білі янголи над ним, і я поміж них на сірому Івасиковому гусеняті… Дзвіночки лунають, янголи вість добру звіщають і заносять її у кожну оселю, в кожну родину. Янголята роблять велике коло у небі, утворюючи ореол над землею, і співають:
Небо і земля
Нині торжествують,
Ангели, люди
Весело празнують:
Христос родився,
Бог воплотився,
Ангели співають,
Царя вітають,
Поклін віддають,
Пастирі грають,
«Чудо, чудо!» —
Повідають!
Пісня звучить дедалі гучніше, ріжки-блискітки восьмикутної зірки, тої, що звістила про народження Месії, зазирають в очі моєї оселі, і я вже чую під вікном легкі кроки й веселий сміх янголів:
– Пане господарю! Дозвольте заколядувати!
– Колядуйте! Колядуйте!
І пливе Україною й світом Коляда правічна і прадавня, прославляючи Сина Божого, Творця неба й землі, благословляючи піснею мій народ, який своєю древністю й своїм корінням так глибоко занурений у надра століть, що тільки пісня в силі розповісти, хто ми, чиї діти, звідки прийшли й куди йдемо…
Стою навколішки перед йменням твоїм, Батьківщино! Народжується світ твій, проростає з пшеничного вуса прапрадіда Дідуха, проростає добром. Простягає руки до сонця, до неба, до світла, до людей. І старий мудрий дід Світ співає над люлькою того, хто створив його, колискові Колядки… І засипає Україну білий незайманий сніг, і мороз на шибі вицяцьковує квіти, і слухають вони вкупці тишком-нишком пісню, яка випурхує крізь стужу жар-птахом, і впевнено шепочуть губи:
– Христос родився, українці! Славімо Його!
Вікторія Гранецька
Різдвяна фантасмагорія
Це почалося за кілька днів після Нового року, майже в переддень Різдва. Щось мало статися, я відчував. На східному кордоні досі точилася війна, країну лихоманило від емоційно-політичної нестабільності, а ми… ми жили собі як жили, звично відправили (саме так, відправили у небуття) новорічні свята, тепер мляво очікували різдвяних. Ми стомились перейматися. Ви мене розумієте? Ми засиділися, ми застигли. Ми нудили світом, а світ нудив нами, обивателями. Десь тоді це все й розпочалося.
Того вечора ми з дружиною, як завжди, пили чай на кухні. Хоч радше кожен робив це наодинці з собою, у наших стосунках знову пролягла тріщина. На рівному місці, я б сказав. Дружина так не вважала. Здається, вона досі гнівалася, що я не схотів їхати на Різдво до її родини у Тячів, а чи було ще щось… У подружньому житті завжди є ще щось. Я волів відсидітися у Львові, я був змучений. Вона завмерла, скам’яніла. Так минали дні. От і сьогодні – відгородилася від мене черговою розмальовкою-антистрес (мовляв, дивись – це через тебе в мене стрес!), ну а я краєм ока поглядав у телевізор, висаджений на холодильник, там саме починалися новини.
Це
