і звикали до нового. Але не ти. Господи, як ти за нею сумувала, як гірко плакала!.. А я тоді тужила за своєю дівчинкою. Ми з тобою разом переживали наші втрати. І ти була так схожа на неї. Така ж допитлива, така ж видумаска…
– Ви зустрілися з нею в іншому світі?
– І тепер уже не розлучаємося.
– Я також буду з вами?
– Обов’язково! Але колись… Значно пізніше… Коли станеш такою сивою, як я… А зараз поспи, поспи, моя Невеличко!
2
Такого спекотного літа Староліси не пам’ятали. Запилюжене листя на деревах пришерхло, поскручувалося і набуло дивного сіруватого кольору. Садовина ніби спряжилася під палючим сонцем – сливи поопадали, так і не налиті соками, яблука і груші дозрівали, але залишалися дрібними і терпкими, як лісові дички. Городина в’яла, хоч господарі щовечора поливали її – носили і навіть возили воду з обмілілої річки, бо всі калабані на лугах пересохли, а в криницях води аби для себе та для худоби вистачило. Навіть небо вицвіло, вилиняло, втратило свою блакитну барву – здавалося, над селом хтось напнув величезну, добре накрохмалену і ледь-ледь підсинену дрібочкою аквамарину скатертину, краї якої опущені десь аж ген там, за обрієм.
Але течія життя не міліла від тієї спеки. Вона прямувала собі звичним руслом, сповіщаючи село про нові події то голосним переможним криком новонароджених, то мелодіями церковних дзвонів, то затятими сварками сусідів – з прокльонами і погрозами, то їхніми спільними піснями та жартами за святковими столами. Під кінець Петрівки тільки й мови, що про одруження Марини Вишнецької з якимось вельми поважним паном з міста. Чутки вже кількома колами пройшлися селом, щоразу набираючи нових обертів, подробиць і домислів. Не обминали язикаті плетухи[4] і хату Черкасів. Та що там – не обминали? Якраз сюди вони найперше й зліталися, як серпневі мухи на мед.
Черкаси – то по-вуличному. Про прізвище Ярич, що трансформувалося з козацького прізвиська Ярий, у Старолісах давно забули. Як і про те, що предок Сянька – нетутешній. Прибув він сюди ще за Хмельниччини, після якогось запеклого бою, мічений ворожою шаблюкою і поцілений у саме серце синіми очима місцевої красуні, пустив тут коріння і став своїм. Козаків тоді називали черкасами, тож він і став Черкасом. Нащадки його чомусь вибирали собі за жінок світлокосих і світлооких поліщучок, але всі діти їхні дивилися на світ чорнющими із синюватим полиском, як сливки-тернівки, очима. Такий і Сянько Черкас. І хоч смоляний його чуб уже щедро притрушений сивиною та й ґандж[5] у чоловіка є – накульгує він після поранення на війні, з якої повернувся георгіївським кавалером, – сільські молодухи і досі задивляються на нього та зітхають, хто таємно, а хто й неприховано.
Воно й не дивно. «Бабське село наше», – сказала якось Химка Сирена.
Бабським воно стало після великої війни. Викосила вона чи не дві третини чоловіків у Старолісах. Тепер уже підросли хлопці, народжені після тієї страшної світової бійні, але то вже наречені для дівчат-політок[6].
Плетуха – пліткарка (
Ґандж – вада (
Політок – підліток (
