ж то годиться так побиватися? Скіко кругом жінок та дівок гарних! Тіко голову поверни, тіко одним своїм чорним оком підморгни. Але в кого ж йому вчитися ту голову повертати? Який батько, такий син.
А ввечері знов Грабариха біля перелазу.
– Ви-те чули новину? Не буде весілля у Вишнецьких. От не буде – і квит! Вчора панна як відрізала – лучче з мосту та й у воду, каже. Там такий рейвах! Таке ойкання та охкання! Жених уже й палац підготував, гостей позапрошував, гостинців дорогих накупляв. А золота рибка плюсь-плюсь хвостиком – і з гачка зірвалася.
Тато мовчав. Його вже до печінок дістали ті балачки. Та й добре він вловлював натяки самотніх сільських плетух, помічав бісики в їхніх уже трохи припорошених роками і самотністю очах. Бачив, як згасали ті бісики, коли жінки йшли з подвір’я, так і не дочекавшись від нього якогось знаку уваги.
– Проклятий Черкас! – ледь не заплакала якось Химка Сирена. – У селі стіко самотніх жінок, а він досі на свою Оляну молиться, на мертву давно. А хіба це правильно? Живий про живе гадати має.
Левко знав: тато переживає за Тимоша. Він давно казав, щоб той спустився з неба на землю і пошукав собі пару на ній, бо нічого путнього з того його неземного кохання не буде. А їм у хаті добра пара молодих жіночих рук потрібна. Бо скільки ж він сам буде і прати, і варити, і жати, і косити, і в господарці лад давати. Тиміш затято відмовчувався. Тож татові залишалося тільки терпляче очікувати, коли вся ота веремія з весіллям у Вишнецьких перешумить, перемелеться, перевіється і затихне. Але батьківське серце не камінь. Левко бачив, як він потай зітхає, як вечорами довго сидить на лежаку і щось думає, як аж за чуба себе смикає (така в нього звичка, коли сердиться) і вдаряє кулаками об коліна.
Левкові також шкода брата, дуже шкода. Коли почув останню звістку, про те, що весілля не буде, щодуху помчав розказати Тимошеві. Тиміш стояв у клуні з рушницею в руках. Та мисливська рушниця, яку ніхто не чіпав з дня маминої смерті, бо татові стало не до полювання, налякала Левка. Він аж заціпенів у дверях. А чого це брат так заглядає у чорну цівку дула, як сорока в кістку? Що він там не бачив? Чи не надумав дурного? Новина, якою тільки-но збирався потішити, враз випурхнула з голови, як зляканий горобець із проса. Тиміш глянув на брата і повісив рушницю.
– Не бійся, малий!
І вийшов із клуні.
Може, й добре, що Левко не сказав тоді братові те, з чим прийшов. Бо вийшло б, що передав чергову ябедину. Хай і ненавмисне, але ж збрехав би. Бо весілля таки було.
Тієї неділі Левкові з самого ранку боліла голова. Дивно якось боліла. Здавалося, що сухе повітря наповнене невидимими тонюсінькими колючками і вони потріскують, раз по раз впинаються в голову і спричиняють болюче пульсування у правій скроні. Але хлопчаки бігли дивитися на весілля, і Левко не втримався – перескочив через перелаз і гайнув за ними. Дітвора обліпила маєток з усіх боків, як зграйка горобців, – хто виліз на мур, хто всівся на дерево під муром, а хто й на подвір’я пробрався.
