так пахнуть квіти у райському саду. Запаморочилося в голові – чи від пережитого, чи від того неземного аромату.
– Не плач, дитино! – Хтось нарешті підбіг, відірвав від нього Вишеньку. – Іди до мамусі, їй дуже зле. Там і тато. Хай вони побачать, що хоч ти жива.
Але вона й не плакала. Навіть на похороні не зронила й сльози. Була у тій самій, що й на весіллі, напівпрозорій білій сукенці з бантами, несла оберемок квітів, які кидала перед сестрою, поки труну виносили з подвір’я до фурманки. І мовчала. Те мовчання чомусь найбільше усіх лякало.
Тато наказав не йти на похорон до Вишнецьких. Аж зубами скреготнув:
– Левку, ще раз попхаєшся туди… – Він не сказав куди, тільки рукою на річку показав і знову зубами заскреготав. – Уб’ю! Чуєш? Уб’ю!!! То теперка найбільші вороги наші. Все через них. Якби вони не забороняли дітям побратися, якби не це весілля, якби не кляті гроші…
«Якби не смерч», – хотів сказати Левко, але промовчав – краще тата не дратувати. Кивнув головою на знак згоди. Але… Мучився, що порушує батьків наказ, картав себе, боявся аж до спазмів у животі. Але все одно пішов. Не тому, що хотів побачити мертву Марину, а щоб хоч глянути на Вишеньку. Побачив її лише звіддаля, до неї підступитися не зміг. Тіло Марини повезли із села, казали, до сімейного склепу Вишнецьких, а він десь аж за Бугом.
А потім був іще один похорон. Тимоша поховали на сільському цвинтарі. Тато, як із каменю витесаний і враз зовсім посивілий, мовчки кульгав за домовиною. І тільки коли закінчився жалобний обід і люди розійшлися, упав головою на стіл, заридав і сказав якимсь чужим і ніби також посивілим голосом:
– Забрав у мене Всевишній кохану жінку, Олянку мою дорогу. Забрав сина із золотими руками. А каліку неприкаяного зоставив. У чому ж твій промисел, Господи? І що я з цим бідакою буду робити? На кого опертися на старості, як віку дожити?
Як окропом ошпарили Левка ті батькові слова. Ще ніколи не відчував він себе таким нещасним, таким самотнім і нікому-нікому на всьому білому світі не потрібним. Вискочив з хати, зачинився у клуні, вткнувся обличчям у сіно і так пролежав аж до вечора. Підводився, з відчаєм і відразою дивився на свої потворні руки з вузькими перетинками між негнучкими короткими пальцями – і плакав.
Хіба він винен, що Бог забрав у тата Тимоша, а не його? Хіба Бог питав Левка, чи згоден він померти замість брата свого, щоб татові було при кому дожити? Чи, може, це він сам, Левко Ярич, по-вуличному Черкас, перш ніж народитися на білий світ, утнув такий жорстокий жарт зі своїми руками?
Плакав від образи, від несправедливості. Плакав, бо вперше відчув: тато не любить його так, як колись любила мама. І Тимоша, свого первістка, народженого ще до війни, тато завжди любив більше, ніж його, Левка. Бо навіщо б так казав? А найгіркіше, що Вишенька ніколи не покохає його. Татові слова нагадали йому про його каліцтво і прозвучали як вирок. А він ніколи-ніколи не розлюбить її, свою Вишеньку. Бо такі вже вони, Черкаси, – як припадуть до когось серцем,
