волохатий, з круглими, як ґудзики, очима і білим бантиком на шиї. Але я ніколи з ним не фотографувалася».
Маму Регіну вона вперше побачила за тиждень до Нового року. Але тоді Регіна ще не була її мамою.
У вікно тонкими кігтиками шкрябався дощ. Він уже кілька разів намагався перейти у сніг, але щось йому заважало, біла крупа танула, і по склу знову й знову стікали сірі потічки. Кімнату заповнили сутінки, тож посеред дня довелося ввімкнути світло, хоч за наказом директорки у дитбудинку дотримувалися режиму суворої економії. Але на сьогодні ощадний припис Світлани Василівни щодо електрики відмінили – на носі свято, а в них іще зала не оформлена. Діти робили іграшки з вати, фольги і кольорового паперу – найкращі з них обіцяли повісити на ялинку й вікна. Ніка якраз цяткувала білою фарбою червоного капелюшка мухомора, коли поруч пролунало:
– До тебе прийшли!
Ніка навіть не підвела голову, щоб глянути, хто ж той щасливчик, до якого звертається вихователька. Прийшли, то й прийшли. І хай собі приходять. Хай! Її це не стосується. До неї ніхто ніколи не приходив. Ретельно припасовувала білі крапочки на червоному папері. Ну от, надто вмокнула пензлика, з нього – хляп! – і вже не крапочка скотилася, а калюжка розлилася і враз почала розповзатися, розтікатися, захоплювати інші цяточки. Довелося хутко витирати зайве пальцем.
– Вероніко, ти чуєш, що я тобі кажу? – Ольга Дмитрівна шарпнула її за рукав.
Ніка хутко злизала фарбу з пальця (ой перепаде на горіхи за неохайність!) і недовірливо подивилася на виховательку: розігрує вона її чи знову щось переплутала? Ольга Дмитрівна прийшла до них недавно і досі ніяк не могла запам’ятати ні імен, ні облич вихованців.
– Хутко мий руки – і бігом до актової зали!
Ніка зітхнула, але про всяк випадок відклала мухоморчика і пішла до душової. Ретельно намилювала долоні, довго змивала фарбу, трохи побаблялася у холодній воді. В години пік, коли біля умивальників вишнуровуються довгі черги й за спиною постійно хтось нетерпеливиться і підганяє, не дуже й умиєшся – сяк-так плюснеш на очі, проведеш щіточкою по зубах і щодуху до їдальні. А тут – сама-самісінька, і вся вода її.
Раптом щось тенькнуло у грудях – ніби весняна пташка цінькнула. Ніка зірвала з гачка рушника, але навіть витиратися не стала – повісила назад, хутко-хутко пригладила скуйовдженого чубчика (знову клятий гребінець десь посіявся!) і вискочила у коридор. Бігла і думала: а що, як Ольга Дмитрівна не помилилася, нічого не переплутала? Що, як прийшли справді до неї, Ніки? Ну трапляються ж на білому світі чудеса, особливо перед Новим роком та Різдвом…
Посеред актової зали стояла ялинка, висока, верхівкою аж до стелі, огорнута по спіралі кількома сріблястими гірляндами. Завтра поміж гірляндами з’являться іграшки, виготовлені руками дітей. Директорка каже, що це дуже важливий виховний момент. Та й заощадити трохи грошей не завадить – за них можна буде купити фрукти
