лускали, і на підлогу падали, розбиваючись на дрібні шматочки, крихкі фаланги.
2 Віта
Коли його побачила вперше, моє серце різко опустилося вниз, торкнулося матки, і так само рвучко підскочило доверху та забилося в горлі іграшкою «йо-йо».
Хотілося одразу підійти до нього, сказати: «Люблю тебе», – і, не зволікаючи, покохатися з ним тут же, у міжміському автобусі, забитому людьми. Я бажала відчути його, як коханця після довгої розлуки, адже якось угамувати розбурхані емоції та жар спопеляючого егоїстичного кохання можна лише екстреними любощами.
І він, схоже, відчував те саме. Кілька разів поглянувши на мене, наважився, відштовхуючи пасажирів міцним дебелим плечем і ввічливо вибачаючись, аби не зіпсувати моє враження про себе, підійти поближче.
– Можна з вами познайомитися? – без зайвих прелюдій поцікавився він. Його зеленкуваті котячі очі втягували в себе, немов вир. У мені все занило, тому що чоловіка в мене не було вже рік, з того часу, як розлучилася зі своїм законним, алкашом Геником.
– Звичайно, – посміхнулася до нього й грайливо торкнулася волосся, демонструючи, що обручки на моїй правиці немає.
Кавалер розпашів. Якби на його тілі росло пір’я, воно б уже стирчало врізнобіч, перетворюючи його на м’яку кульку.
– Мене звати Назаром, а вас? – галантно поцікавився, нависаючи наді мною, адже я, на відміну від нього, умостилася на сидінні. Чоловік був у безпосередній близькості від мого плеча, і я могла, при бажанні, лагідно ненароком його торкнутися.
– А мене Віта, – відповіла, – можна на «ти».
Жінка, що сиділа біля мене, та що там казати – усі пасажири, затамувавши подих, слідкували за нашим знайомством. Вони лукаво переглядалися між собою й зворушено посміхалися. Для них це була жива сцена з мексиканського серіалу, а саме: фатальна зустріч Хуана і Кончіти.
– Куди їдеш? – поцікавився Назар. Йому було спекотно, як і мені, цьогорічний травень смажив усіх без розбору.
– Додому, з навчання, – відповіла.
– Я теж! – жваво сказав чоловік. – Я навчаюся в аграрному інституті, а ти?
– У кооперативному технікумі, – сказала гордо: хай усі позаздрять, яка я вчена!
– Ти з міста Б.? – запитав Назар. У нього було не дуже коротке волосся, що нагадувало солому як кольором, так і формою. Чомусь воно мені дуже сподобалося. Так і хотілося занурити в нього руку й збуджено помацати шкіру голови, щоб Назар аж замуркав від задоволення.
– Так, – я надала своєму голосу максимум оксамитовості й мелодійності, – у власній квартирі. (Ви ще не позаздрили? Ось вам!)
– О-о, – зрадів за мене й за себе Назар. – А я недалеко від Б., у містечку Д. живу.
– Гарно, – зашаруділа нотками, як шовковою білизною. – Десь працюєш?
– Очолюю тракторний стан, – просто сказав Назар, – а ти де?
– У заводській їдальні, продовольством завідую, – я мусила постійно дерти голову догори, щоб
