вечерею, під яку разом зі мною випила по гранчаку перваку, і заявила, що нам потрібно серйозно поговорити.
– Я знаю все, – упевнено заявила вона. – Зізнайся мені в усьому, бо якщо я про це розкажу, ми одразу розлучимося.
У мене захолола душа на якусь мить, а у твар ударило жаром, ніби в обличчя кинули розігріту пательню з макаронами. Я ніколи б не подумав, що настільки боюся втратити нагріте кубельце зі зручною бавовняною дружиною й рідним, любим сином. У ту хвилину був готовий на різні вчинки, щоб не допустити родинного краху. У тому числі – відвернутися від Віти й ненародженої дитини як непояснимої прикрої помилки.
Чорний збуджено пульсував і медузою вбирав у себе кожен крововилив гніву Зіни. Вона чекала на мою відповідь – чужа, відсторонена і, на перший погляд, холоднокровна ропуха з випуклими бородавками на перетинчастих лапах.
Я спершу зробив подивований, розгніваний вигляд, а сам хаотично міркував, як би не бовкнути зайве. Адже в каятті так – як понесе, то можна не зупинися й розказати таке, що й на смертному ложі не факт, що додумався б наплести.
– Скажи мені правду, – продовжувала тиснути Зіна. – Скажи, як воно було. І тоді, можливо, наш шлюб удасться врятувати.
І я зламався! Піддався під її допитом, мов ганебна шістка, не витримавши обливання своїх нужденних чересел водою на морозі. Усю правду, звісно, не розказав – вона мене й самого лякала своєю наївною непідкупністю й чистотою помислів. Проте Віту я здав. Лише про майбутню дитину промовчав, щоб Зіна оскаженілим іродом не повбивала всіх немовлят у місті Б.
Зіна слухала мене, і її напружене обличчя поволі розгладилося. Я бачив, що мені потрібно зробити ще один крок назустріч для остаточного прощення. Я торкнувся до неї, обійняв і спрагло припав до її розслаблених напіввідкритих губ. Вона відповіла мені взаємністю.
Це не можна було назвати словом «кохатися». Ми пожирали одне одного двома оскаженілими піраньями. Мені хотілося покохати дружину так, щоб шматки її шкіри навіки прилипли до моєї. Нас обох з’їдав розпач і біль – Зіну через мою зраду, яку вона ніколи не пробачить мені, хоч як би не старалася, а перед моїми очима постійно з’являлася Віта, і здавалося, що я водночас граю і дружину, і коханку.
Коли дружина, стомлена і вдоволена, з розкислим, мов коржик у молоці, чортом за лопатками, пішла забирати сина, я зателефонував Віті додому. Мені завжди було легше розмовляти на слизькі теми саме таким чином.
Віта мені одразу відповіла. Її голос був піднесеним та врівноваженим. Строк вагітності добігав фіналу, позаду були ті жахіття із судом та відбуттям покарання, і нині жінка насолоджувалася спокоєм. Я навіть трішки їй позаздрив.
– Віто, – сказав я. – Між нами все скінчено. Я не покину дружину.
– Добре, – відповіла вона без тіні смутку чи враження. – Хай буде так.
– Вибач, – мовив про всяк випадок.
– Тобі не треба вибачатися, – кинула Віта й поклала слухавку.
Найперше
