що не встигла попрощатися з Варваркою, попри те, що відпросилася в начальства піти раніше додому. Вона дико переживала за Варварку-«човнярку», адже під час цих «мандрівок» могло багато чого трапитися. Але відмовити доньку від заміру стати успішною торговкою було неможливо: вона йшла вперед упертим биком і її не лякала холодна зброя тореадорів.
Від мами приємно пахло бензином, тому що працювала вона в конторі, що продавала технічні гази. Чомусь мені до душі було відвідувати її там і спостерігати, як вона керує чолов’ягами, котрі завантажують на машини схожі на патрони округлі балони зі стисненим газом. Ця робота вважалася шкідливою, і мамі загалом не подобалася. Проте колектив там був досить дружний, що їй імпонувало.
Наодинці з мамою мій внутрішній демон вдоволено потер долоню об долоню і цвьохнув батогом хвоста. «Починай», – пропищав він мені.
– Мамо, – сказала. – Мені потрібно в тебе дещо запитати.
– Що саме? – уточнила вона й поставила повний чайник на плиту.
– Мамо, хто мій справжній батько? – Мої слова мовби прошили її навиліт.
– Хто це тобі що наговорив? – сполошилася мама, її рука затремтіла, штовхнула чайник і з його носика хлюпнула вода.
– Ніхто мені нічого не казав, – запевнила. – Але я все знаю.
Моя сентенція була досить безглузда, але іншого шляху якось вигородити Варварку не бачила.
– Це тобі Варварка все розповіла, – здогадалася мама. – Ото вже язикате помело!
– Це не вона! – забелькотіла й пішла в наступ. – Я знаю, що його звали Назаром!
– Надворі вже досить тепло, незабаром підемо садити грядки, – відповіла мені мама й кинула до двох чашок по дрібці грубо помеленого чорного індійського чаю.
– Що-о-о? – здивовано вирячилася, немов дівчинка-імбецил.
– У мене є насіння кропу й моркви. Решту доведеться прикупити, – продовжила вона, нетерпляче підняла кришку чайника й заглянула до його середини, чи, бува, вода не закипає.
– Мамо, не забивай мені баки! Кажи, як є! – пішла я в атаку.
– Хочу цьогоріч посадити кілька саджанців – карликової вишні, жовтої черешні та, якщо знайду, айви, – мама залила чаїнки водою, що так і не встигла перетворитися на окріп.
– Мамо, алло?! – кілька разів клацнула пальцями перед порожнім неньчиним поглядом. – Я не відступлюся! Хто він?
– Назар Антонович Писька, – важко промовила мама, ніби роздирала склеєні ПВА стулки губ. – Він жив у містечку Д. Був на два роки молодший за мене…
Вона вся зібгалася, і по її щоках струмочками талого снігу побігли сльози. Її всю землетрусом трусонуло гірке, давно стримуване ридання. Цього я аж ніяк не очікувала й заклякла, тому що ніколи не бачила, щоб мама плакала. Але зуміла швидко оговтатися й заспокійливо обійняти її.
Мама не довго обливалася слізьми. Узяла себе в руки, закрутила всі внутрішні крани й промовила тріснутим голосом:
