чай, закушуючи булкою з варенням, адже маму завжди втішав мій добрий апетит.
У принципі, вона небагато повідала нового, тому що Варварка була чудовим інформатором. Серед усього мене вразило те, що батько після мого народження відвідував маму лише раз, коли мені тільки-тільки виповнилося два рочки.
– А ти тоді говорила мені, малечі, що ось це – твій тато? – поцікавилася з міркувань здорового егоїзму.
– Не пам’ятаю, – чесно зізналася мама, і з її вигляду було зрозуміло, що на ту пору це найменше її хвилювало.
Виявилося, що Назара зовсім не обходило, що його новонароджена донька носила ім’я чужого чоловіка. Як і маму, його влаштовувало, що це не породило лавиноподібну хвилю прикрих пліток. Назар спокійненько пересвідчився, що коханка добре облаштувалася на новому місці проживання, і більше до неї не навідувався. Та й допомагати дочці фінансово зовсім не збирався.
У мене закралася підозра, що на ту пору татових відвідин у Задрипинську в мами хтось з’явився й вона сама з насолодою його відшила якомога подалі, хоч якось угамувавши спрагу помсти. Але запитати таке в неї я б ніколи не наважилася.
Мама заборонила мені й думати про можливу зустріч із братом. Натомість щедро поділилася відомостями про всіх родичів по батьковій лінії. Їх було багато. І, звісно ж, усіх, за її словами, зовсім не турбує моє можливе існування.
Я погодилася з нею. Проте всередині зародився невидимий хробачок, який ворушив мою цікавість і спонукав зустрітися з родичами, насамперед – із братом.
На кухні все стукотіло й бахкало – мама перемкнулася на хатні турботи. Я не стала ворушити її задуманий спохмурнілий настрій – вона занурилася в себе й переглядала кадри минулого.
Разом із фотокарткою зайшла до спальні, яку ділила з сестрою (у своїй кімнаті вона облаштувала швейну майстерню). Увімкнула світло, поставила біля вікна мольберт, на нього – полотно, натягнуте на рамку. Фотокартку не хотілося нікуди ховати, вона ніби кошеня гріла мене. Мені вдалося прикріпити її до свого одягу.
Потім розчинила фарби й підготувала пензлики – мама ніколи не скупилася на добротне художнє начиння для мене, спеціально замовляючи його через пошту; вона розцінювала мої спроби як якусь містерію.
Я вмочила пензлик у жовту фарбу й розпочала. Поволі образ, що засів у моїй голові, отримував матеріальне тіло – це було зображення вагітної, у якої між бровами розквітає здивоване третє око.
8 Зіна
Ніколи не вважала себе ворожкою. Але відколи в мої руки потрапила чорна книжечка, стара й розтріпана, з пожовклими сторінками, на яких чорнилом рукописно були виведені заклинання, відчула в собі бажання розгадати її таємницю.
Спочатку це було досить невинно – за допомогою простих милозвучних віршиків із книжечки тісто для моїх недільних пирогів підіймалося вдвічі швидше, я вилікувала свою мастопатію й забула, коли ревізія навідувалася в магазин, де працюю й досі.
Якось у клубі звернула увагу на Назара – сина своїх недалеких сусідів. Після
