мені життя.
– Та ну, облиште, – сказав Джонсі і знову подивився на червону пляму. Це від холоду. Просто невелике обмороження. Напевне, від холоду.
Розділ 2
Бобер
– Ви ж розумієте, що я не зможу нікому зателефонувати? – сказав Джонсі. – Тут поблизу немає телефонів. У нас стоїть генератор для електрики, і це все.
Маккарті, закутаний у ковдру так, що стирчала лише голова, кивнув.
– Я чув генератор, але ви ж знаєте, як воно буває, коли ти заблукав, – зі звуками коїться казна-що. Іноді здається, що звук ліворуч, іноді – що праворуч, а іноді ти готовий заприсягтися, що ззаду, і хочеш розвернутися.
Джонсі кивнув, хоч і не знав, як воно буває. Якщо не рахувати приблизно тижня після нещасного випадку, часу, який він провів у блуканні туманом болю й наркозу, йому ніколи не доводилося губитись.
– Я тут намагаюся придумати, як краще вчинити, – сказав Джонсі. – Напевне, коли Піт і Генрі повернуться, ми вас відвеземо. Скільки людей у вашій групі?
Маккарті, схоже, мусив замислитися. Це, разом із невпевненою ходою, зміцнило підозру Джонсі в тому, що в цієї людини шок. «Невже одна ніч у лісі може довести до такого стану? – подумки здивувався він. – Цікаво, а що було б зі мною?»
– Четверо, – сказав Маккарті після хвилини роздумів. – Як і вас, хлопці. Ми полювали парами. Я був із другом, Стівом Отісом. Він адвокат, як і я, зі Скоухіґана. Ми всі зі Скоухіґана, і цей тиждень для нас… багато значить.
Джонсі всміхнувся і кивнув.
– Так, у нас те саме.
– І от я якимось чином заблукав. – Він похитав головою. – Ніяк не збагну, як це вийшло. Я весь час чув Стіва праворуч, іноді помічав його жилет між дерев, а потім я… Не знаю. Напевно, про щось задумався – у лісі чудово думається, – тоді дивлюсь: я вже сам. Здається, я намагався повернутися своїми слідами, але стемніло… – Він знову похитав головою. – У мене в голові все так переплуталось, але так, нас було четверо, здається, це єдине, що я можу сказати точно. Я зі Стівом і Нет Роупер із сестрою Беккі.
– Вони, напевне, зараз місця собі не знаходять, хвилюються.
На обличчі Маккарті спочатку з’явився подив, потім розуміння. Для нього це явно була нова думка.
– Так, напевне. Авжеж, вони хвилюються. О Господи, о-хо-хо.
Джонсі ледь стримав посмішку. У такому стані Маккарті трохи нагадував одного персонажа з фільму «Фарґо».
– Отже, нам краще відвезти вас до них. Якщо це…
– Не хочу бути тягарем…
– Ми вас відвеземо. Якщо вийде. Погода так швидко змінилася.
– Еге ж, – із гіркотою протяг Маккарті. – Ці синоптики могли б бути й точнішими зі своїми бісовими супутниками, допплерівськими радарами і що в них там іще є. Ось тобі і «ясно, помірно холодно», чи не так?
Джонсі з деяким подивом подивився на людину під ковдрою, точніше, на розчервонілу голову з ріденьким каштановим волоссям. Прогнози, які вони
