вигукнув він. Піт колись склав список «бобризмів», і «святі банани» посіли в ньому одне з перших місць, поряд із такими перлами, як «хоч стій, хоч трахай» і «поцілуй мене в корму». Ці вигуки були повні одночасно дзен-буддистської мудрості і непристойності. – Я вже гадав, застрягну там на всю ніч, але потім побачив світло. – Бобер витяг перед собою руки з розчепіреними пальцями. – Я побачив світло, Господи, хвала Іс…
Тут його окуляри почали прояснюватись, і він побачив сторонню людину на дивані. Він опустив руки, повільно, потім усміхнувся. Це була одна з причин, чому Джонсі любив його з початкової школи. Бобер міг бути набридливим, і його ніяк не можна було назвати найяскравішою лампочкою в люстрі, але його першою реакцією на незаплановане й несподіване були не насуплені брови, а усмішка.
– Привіт, – сказав він. – Я Джо Кларендон. А ви хто?
– Рік Маккарті, – відповів чоловік і підвівся з дивана. Ковдра зісковзнула, і Джонсі побачив, що светр розпирає значного розміру черево. «Що ж, – подумав він. – Нічого дивного. Це хвороба чоловіків середнього віку, і за двадцять найближчих років вона викосить мільйони».
Маккарті простяг руку, ступив уперед і мало не спіткнувся об ковдру. Якби Джонсі не спіймав його за плечі, Маккарті, ймовірно, полетів би вперед і, швидше за все, завалив би кавовий столик, на якому стояла їжа. І знову Джонсі здивувала дивна недолугість. Це трохи нагадало його самого минулої весни, коли він заново вчився ходити. Він придивився до плями в чоловіка на обличчі і, можна сказати, пошкодував. Це було не обмороження, радше якийсь шкірний наріст або винна пляма зі щетиною, що росте з неї.
– Тихо, тихо! Тільки нічого не ламати! – вигукнув Бобер, стрибаючи вперед. Він схопив Маккарті за руку й енергійно затрусив її, аж Джонсі подумав, що Маккарті зараз усе-таки полетить ластівкою на кавовий столик. У нього навіть відлягло від серця, коли Бобер – усі його п’ять футів шість дюймів[23] разом зі снігом, який іще танув на довгому ґіпівському волоссі, – відступив. Усмішка Бобра зробилася ще ширшою. Волосся до плечей і окуляри з товстими лінзами робили його схожим або на геніального математика, або на серійного вбивцю. Насправді він був звичайним теслею.
– Рік тут добряче погуляв, – повідомив Джонсі. – Заблукав учора і провів ніч у лісі.
Усмішка Бобра не зникла, але зробилася стурбованою. Джонсі здогадувався, що за цим буде, і волів би, щоб Бобер цього не казав, – у нього склалося враження, що Маккарті був людиною доволі побожною і йому б не сподобались улюблені Боброві непристойності. Але, звичайно ж, просити Бобра стежити за мовою – це все одно що просити вітер не дути.
– Сучка-в-циркулярці! – вигукнув він. – Та це триндець! Сідайте! Їжте! Ти теж, Джонсі.
– Та ну, – відмахнувся той. – Краще сам поїж. Це ж ти в нас тільки-но з морозу.
– Точно?
– Точно. А я підсмажу собі яєць. Заразом Рік розповість тобі свою історію. – «Може, хоч ти зрозумієш, що там насправді сталося», – подумки додав він.
– Ну гаразд. – Бобер зняв куртку (червону)
5 футів 6 дюймів ≈ 168 см.
