а суп нагрівся, Маккарті вже балакав із Бобром так, ніби вони знайомі років з десять. Якщо Маккарті й бувало прикро чути з вуст Бобра потік непристойностей, хай навіть і смішних, то все це переважувала невимушена чарівність славного друзяки. «Це неможливо пояснити, – якось сказав Генрі. – Просто він як трибл[24]. Його неможливо не любити. Саме тому в його ліжку ніколи не буває порожньо. Жінки, напевне, клюють не на його зовнішність».
Джонсі з яєчнею та супом повернувся до вітальні, намагаючись не кульгати, – просто вражає, до чого сильно стегно реагує на погану погоду (він завжди вважав, що це казки, але виявилося, що помилявся), – і сів в одне з крісел біля торця дивана. Маккарті, здавалося, більше говорив, ніж їв. Супу він майже не торкнувся і з’їв тільки половину бутерброда.
– Як справи, хлопці? – запитав Джонсі. Він поперчив яєчню й одразу ж накинувся на неї – апетит повернувся з новою силою.
– У нас тут зустріч старих розпусників, – повідомив Бобер, але, хоч голос його звучав, як завжди, бадьоро, Джонсі вчулися в ньому нотки занепокоєння, навіть тривоги. – Рік розповідав про свої пригоди. Не гірше за будь-яку історію в тих чоловічих журналах, що можна було почитати в перукарні в часи мого дитинства.
Він знову, всміхаючись, повернувся до Маккарті – старий добрий Бобер, завжди усмішка на обличчі, – і провів рукою по копиці чорного волосся.
– Коли я був пацаном, – продовжив Бобер, – на нашому боці Деррі перукарню тримав старий Кастонґвей, і він до того мене лякав своїми ножицями, що я досі їх боюся.
Маккарті зобразив слабку напівусмішку, але не відповів. Він узяв недоїдений бутерброд, подивився на нього і поклав назад. Червона мітка в нього на щоці палала, як свіжовипалене тавро. Бобер тим часом продовжував базікати, ніби боявся, що Маккарті вставить слово. За вікном уже мело по-справжньому і вирував вітер. Джонсі подумав про Генрі й Піта. Де вони зараз? Напевне, вже пробираються на старенькому «скауті» Генрі по Просіці.
– Цієї ночі Ріка не тільки хтось мало не загриз – він гадає, це був ведмідь, – він іще й рушницю загубив. Новенький «ремінгтон», бля, 30-30А. Ти його більше не побачиш, жодного шансу на сто тисяч.
– Знаю, – сказав Маккарті. Щоки його знову почали бліднути, до шкіри почав повертатися свинцевий відтінок. – Я навіть не пам’ятаю, коли його зняв, або…
Несподівано пролунав гучний уривчастий звук, схожий на тріск, від якого в Джонсі волосся піднялося сторч. Спочатку він подумав, що щось потрапило в димохід каміна, але потім зрозумів, що це Маккарті. У своєму житті Джонсі чув гучне пердіння, чув і довге, але таке… Здавалося, воно тривало цілу вічність, хоча насправді навряд чи лунало довше ніж декілька секунд. Потім у ніс ударив запах.
До того як це почалося, Маккарті взяв ложку; тепер же він упустив її в незайманий суп і притиснув долоню до правої, заплямованої щоки майже дівочо-збентеженим рухом.
– Ой, вибачте мені, – промимрив він.
– Нічого,
Трибли (tribbles) – у серіалі «Зоряний шлях»: невеликі пухнасті істоти кулястої форми, що мають чарівну зовнішність.
