і, коли його голова опустилася між колін, Джонсі зрозумів, що буде далі. Прощавай, килиме навахо, я тебе згадуватиму. Бобер, вочевидь, подумав те саме, тому що підтяг під себе ноги, щоб на них не потрапили бризки.
Але замість блювотних мас тіло Маккарті вивергнуло довге потужне гудіння – звук заводського верстата, що працює на межі можливостей. Очі Маккарті витріщились, як мармурові кульки, щоки так натяглися, що під куточками очей з’явилися маленькі півмісяці-тіні. Гуркітливий натужний звук, здавалося, ніколи не припиниться; коли ж він нарешті змовк, дзижчання генератора здалося надто гучним.
– Чув я у своєму житті потужні відрижки, але це явний чемпіон, – зі щирою повагою промовив Бобер.
Маккарті відкинувся на спинку дивана, очі заплющені, губи втягнуті, як здалося Джонсі, від сорому чи болю, а то й від обох відчуттів. І знову запах банана й ефіру, запах бродіння, ніби щось почало гнити.
– Ох, вибачте мені, – сказав Маккарті, не розплющуючи очей. – Зі мною це весь ранок, від самого світанку. І живіт знову болить.
Джонсі й Бобер мовчки перезирнулися.
– Знаєш, що я гадаю? – сказав Бобер. – Я гадаю, тобі потрібно полежати й поспати кілька годин. Ти ж, мабуть, усю ніч не спав, прислухався до цього свого ведмедя чи дідько знає до чого. Ти втомився, у тебе стрес та інша фігня. Тобі обов’язково потрібно гарненько виспатись, і ти встанеш, як, чорт забери, скельце.
Маккарті подивився на Бобра з такою змученою вдячністю, що Джонсі навіть відчув себе трохи ніяково. Шкіра Маккарті все ще залишалася свинцево-сірою, але на обличчі виступив піт. Великі краплі збиралися на лобі та скронях і скочувалися по щоках, як прозора олія. І це незважаючи на холодне повітря, яке тепер гуляло по кімнаті.
– Мабуть, ти правий, – сказав він. – Я втомився, от і все. Живіт крутить, але це від стресу. І я їв різні речі, ягоди і… Боже, не знаю… Різне. – Він почухав щоку. – Як ця погань у мене на обличчі? Зовсім погано? Кровоточить?
– Ні, – відповів Джонсі. – Лише червона.
– Це алергія, – сумно зізнався Маккарті. – У мене таке саме від арахісу. Я ляжу. Це допоможе.
Він підвівся з дивана й захитався. Бобер і Джонсі разом кинулися до нього, але Маккарті міцно став, перш ніж вони встигли до нього торкнутися. Джонсі з подивом побачив, що опуклість, яка здалася йому черевцем чоловіка середнього віку, зникла. Чи можливе таке? Чи здатна людина випустити з себе стільки газів? Він не знав. Він знав точно лише одне: це були мегапотужне випускання газів і ще потужніша відрижка, розповіддю про які ще років двадцять можна буде розважати друзів. «Раніше ми щоосені в перший тиждень мисливського сезону їздили до лісового табору Бобра Кларендона, і ось одного разу в листопаді – у дві тисячі першому справа була, коли трапилася велика снігова буря, – до нас у табір заходить один чувак…» – і так далі. Так, із цього вийде класна байка, люди будуть сміятися з пукання й відрижки, люди завжди сміються з історій про гази та відрижку. Він не розповідатиме
