style="font-size:15px;"> – Допомога потрібна? – запитав Бобер.
– Ні, та ви що, ні! – Маккарті чи то стривожився, чи то здивувався, а може, все разом. – Я не в такому поганому стані.
– У такому разі залишаю тебе в руках Джонсі.
Бобер вислизнув зі спальні, а Маккарті взявся роздягатися, почавши з того, що стягнув светр через голову. Під ним виявилася мисливська сорочка в червоно-чорну клітину, а під нею – термомайка. І справді, черево під майкою випирало вже набагато менше, Джонсі в цьому не сумнівався.
Точніше, майже не сумнівався. Лише годину тому, нагадав собі Джонсі, він був упевнений, що куртка Маккарті – це голова оленя.
Маккарті сів у крісло біля вікна, щоб зняти черевики, і знову пукнув, звук був не таким довгим, як перше, але не менш гучним і грубим. Обидва промовчали, хоча маленька кімната наповнилася таким сильним запахом, що на очі Джонсі навернулися сльози.
Маккарті скинув черевики – вони з двома глухими ударами впали на дерев’яну підлогу, – потім підвівся й розстебнув ремінь. Коли він спустив блакитні джинси, відкривши нижню частину термобілизни, до кімнати з керамічним горщиком у руках повернувся Бобер.
– Про всяк випадок, – сказав він, ставлячи горщик біля ліжка. – Раптом доведеться… ну, знаєш… скинути баласт або закортить так, що встати не встигнеш.
Маккарті спрямував на нього бляклий погляд, від якого Джонсі трохи зніяковів – незнайомець у мішкуватій спідній білизні чимось лякав. Хворий незнайомець. Питання було в тому, на що хворий.
– Коротше, якщо не зможеш дістатися до туалету, – пояснив Бобер. – Який, до речі, поряд. Виходиш зі спальні – і ліворуч. Тільки не забудь, другі двері від спальні, гаразд? Якщо ввійдеш у перші, сратимеш у коморі з постільною білизною.
Джонсі від несподіванки засміявся, не звертаючи уваги на те, що видає надто гучні, трохи істеричні звуки.
– Мені вже краще, – сказав Маккарті, але Джонсі не почув у його голосі навіть натяку на щирість. Чоловік стояв перед ними в самій білизні, мов якийсь андроїд, у якого вийшли з ладу три чверті схем пам’яті. Раніше він виявляв хоч якісь ознаки якщо не жвавості, то хоча б такого собі життя, тепер же вони зникли, так само як рум’янець на щоках.
– Давай, Ріку, – обережно поквапив Бобер. – Лягай, подрімай. Це поверне сили.
– Так, гаразд. – Маккарті присів на відкриту постіль і подивився у вікно широко розплющеними порожніми очима. Джонсі здалося, що запах у спальні почав розвіюватися, хоча, можливо, він просто звик, як звикаєш до запаху мавпятника в зоопарку, якщо надто довго перебуваєш у ньому. – Господи, який сніг.
– Угу, – сказав Джонсі. – Як живіт?
– Краще. – Погляд Маккарті перемістився на обличчя Джонсі. Виразний погляд переляканої дитини. – Вибачте, що я так пускав гази. Ніколи раніше зі мною такого не траплялося, навіть в армії, коли ми харчувалися самими бобами… Але мені вже краще.
– Точно не хочеш сходити
