Ти коли-небудь чув, щоб перділи з таким запахом?
– Ні, – мовив Бобер. – Але поганий шлунок – це не найчудніше, що відбувається з цим типом.
– Тобто?
– Ну, хоча б те, що він думає, ніби сьогодні одинадцяте листопада.
Джонсі уявлення не мав, про що каже Бобер. Одинадцятого листопада їхня власна мисливська компанія прибула сюди, як зазвичай, набившись у «скаут» Генрі.
– Бобре, зараз середа. Чотирнадцяте.
Бобер кивнув і мимоволі всміхнувся. Зубочистка, яка вже втрачала форму, перекотилася з одного кута рота в інший.
– Я це знаю. Ти це знаєш. А він не знає, оцей Рік. Він упевнений, що сьогодні неділя.
– Бобре, що конкретно він тобі сказав?
Багато сказати гість просто не встиг би в жодному разі – не такий уже й довгий час потрібний, щоб підсмажити пару яєць і нагріти банку супу. Це запустило ланцюжок думок, і, поки Бобер розповідав, Джонсі набирав воду, щоб помити тарілку. Проти польових умов він нічого не мав, але не збирався жити в свинарнику, як це з задоволенням роблять багато чоловіків, коли покидають дім і їдуть до лісу.
– Він сказав, що вони приїхали в суботу, щоб трохи пополювати, а потім, у неділю, відремонтувати дах, який у них протікає. «Принаймні, – каже, – мені не довелося порушувати заповідь і працювати в день суботній». У лісі, мовляв, у тебе одна робота: не з’їхати з глузду.
– Ага, – задумливо протяг Джонсі.
– Голову даю на відсіч, він вважає, що зараз одинадцяте. Або навіть іще раніше, четверте, бо він упевнений, що зараз неділя. А я просто не вірю, що він блукав там десять днів.
Джонсі це теж здавалося неймовірним. Але три дні? Можливо.
– Це б пояснило одну річ, яку він сказав мені, – почав Джонсі. – Він…
Скрипнули мостини, і вони обидва, злегка здригнувшись, обернулись до зачинених дверей спальні на іншому боці великої вітальні, проте дивитися там не було на що. Підлога й стіни там завжди скрипіли, навіть при тихому вітрі. Друзі ніяково перезирнулися.
– Так, я сіпаюсь, – промовив Бобер, чи то зрозумівши щось із обличчя Джонсі, чи то прочитавши його думки. – Але, погодься, це доволі моторошно, що він отак вийшов з лісу.
– Це точно.
– А ці його звуки! Наче він забив собі в зад якусь тварюку, яка задихається від газів.
Сказавши це, Бобер зробив трохи здивований вираз обличчя, як завжди, коли говорив щось смішне, і вони одночасно засміялися, прихилившись один до одного і видаючи відкритими ротами серію різких видихів, беззвучних, щоб бідолаха в спальні, якщо він іще не заснув, не почув, як вони сміються з нього. Джонсі було особливо важко стримуватися, бо розрядка була необхідна, і, відчуваючи, що перебуває на межі істерики, він зігнувся навпіл, пирхаючи, кахикаючи без голосу, одним подихом, і втираючи сльози.
Потім Бобер згріб його й потяг на ґанок. Там вони зупинилися, без курток, під густим снігом, і нарешті зареготали на весь голос, не
