цього й повернулися додому або ж повпивались і вирішили спробувати щастя в індіанському казино в Каррабассетті.
– Гадаєш? – пригнічено промовив Піт, і Генрі раптом відчув приплив симпатії до нього. Він поплескав Піта по коліну. – Та не бійся, – заспокійливим тоном промовив він. – У світі ще повно різних дивовиж.
Якби у світі дійсно було повно дивовиж, Генрі б так не поспішав його покинути, але коли психіатр щось і вміє робити досконало (крім виписування рецептів на прозак, паксил і амбієн), то це брехати.
– Коли одночасно зникають четверо мисливців, це, на мою думку, доволі дивно.
– Анітрохи, – розсміявся Генрі. – Якби зник один, це було б дивно. Двоє – дивно. Але четверо? Вони разом кудись звалили, повір моєму слову.
– Скільки ще до «Діри в стіні», Генрі? – це в перекладі означало: «Чи я встигну випити ще пива?»
У Ґосселіна Генрі обнулив лічильник пробігу «скаута», стара звичка, ще з тих часів, коли він працював у Массачусетській лікарні, де платили по дванадцять центів за милю під час виїздів до всіляких старих психопатів. Відстань від крамниці Ґосселіна до «Діри в стіні» запам’ятати було легко – 22,2 милі[30]. На одометрі зараз було 12,7, що означало…
– Обережно! – закричав Піт, і Генрі знову кинув погляд на лобове скло.
«Скаут» щойно в’їхав по крутому схилу на підвищення, поросле деревами. Сніг тут валив густіше, ніж деінде, але Генрі з увімкненим дальнім світлом фар чітко побачив людину, яка сиділа прямо на дорозі, футів за сто[31] попереду, людину в теплій куртці, помаранчевому жилеті, який за спиною маяв на дедалі дужчому вітрі, мов плащ Супермена, і в хутряній шапці-вушанці. До шапки цієї були прикріплені помаранчеві стрічки, і вони теж майоріли, що Генрі нагадало прапорці, які іноді вішають над місцем, де продають старі автівки. Тип сидів посеред дороги, ніби індіанець, який збирається викурити люльку миру, і навіть не поворухнувся, коли в нього вдарило світло фар. Генрі встиг помітити очі, широко розплющені, але нерухомі, абсолютно нерухомі, яскраві й порожні, і подумав: «Так виглядали б мої очі, якби я за собою не стежив так ретельно».
Зупинитися вони не встигли б, та ще й при такому снігу. Генрі вивернув кермо праворуч і відчув поштовх – це «скаут» знову вискочив із колій. Іще раз помітивши біле застигле обличчя, він устиг подумати: «Дідько, та це жінка!»
Щойно «скаут» вискочив із колій, його відразу ж занесло. Цього разу Генрі повернув кермо проти ходу, навмисне грузнучи колесами в снігу, оскільки розумів, навіть не замислюючись (часу подумати все одно не було), що це єдиний шанс для тієї, яка сидить на дорозі. Та й той мізерний.
Піт закричав, і краєм ока Генрі побачив, як друг скинув руки перед обличчям, наче захищаючись від удару. «Скаут» спробував іти боком уперед, і тепер Генрі крутнув кермо назад, намагаючись керувати ковзанням машини, щоб її задня частина не розтрощила обличчя тієї на дорозі. Кермо з запаморочливою, масляною легкістю повернулося
22,2 милі ≈ 35,7 км.
100 футів ≈ 30 м.
